Марія Сидорчук. Полон: повість. – Львів: Кальварія, 2016. – 120 с.
Про полон як такий і стан людини в ньому написано чимало. Перше, що пригадується, це «Мур» Жана Поля Сартра – геніальний опис станів приреченості, невідомості, невизначеності … Там – франкістська Іспанія середини 30-х ХХ століття, тут – Україна 10-х ХХІ. Чимало спільного, та є й відмінне.
Книга спонукає до роздумів: що таке полон? Це – як несподівано потрапити в інший світ: був там, де мав певні права (хоч і не завжди усвідомлював це), і раптом опинився там, де вони цілком відсутні. А найдорожче, що маєш – своє життя – будь-якої миті можуть відібрати.
На війні (як і загалом у житті) все неоднозначне: різними, дуже різними є і ті, хто бере в полон, і ті, хто туди потрапляє. У повісті виразно і переконливо показано суперечливі мотивовані й немотивовані вчинки полонених…
Та, як наш розсуд, варто поміркувати передусім про тих, хто бере в заручники і стереже полонених. Тверезий читацький розум ставить запитання: хто чи що дає право одним людям ставати розпорядниками життя і смерті інших, таких самих?.. Відповідь очевидна – відчуття сили за наявності зброї. А ще – безкарності. Але ж, хочеться вірити, що більшості, яку складають розумово і психічно нормальні люди, бути такими «розпорядниками» і на гадку не спадає.
«Полон» подає читачеві авторську версію природи цілком пересічних сепаратистів, що тримають у заручниках понад десяток осіб. Так хто ж вони, оті двоє володарів полонених душ? Що є першопричиною взяття ними на себе такої ролі в театрі життя?
Відгукувач (він також і читач) як носій індивідуального мислення й світобачення, підтримуючи позицію автора, звертає особливу увагу на перший рядок: «Хімік не любив своєї роботи…» Уже після прочитання приходить усвідомлення дієслова «не любив» як морально-етичної категорії Нелюбові не лише до фаху, а й до людей, до світу загалом. Може, саме Нелюбов (а ще – нереалізовані амбіції, прагнення вивищення над іншими) і є тим, що зумовлює моральне падіння людини?.. І чи не стає це слово-поняття синонімом Нежиття?
А ще можна подивитися на твір Марії Сидорчук як на такий, що образно і переконливо підтверджує хрестоматійну думку, що полон є згубним простором рівною мірою – і для в’язнів, і для їхніх катів-наглядачів.
Є тут і сильний образ землі замінованого поля, що має «в мертвій душі тільки біль і ненависть»: з Матір’ю-Землею так не можна…
Сепаратизм як поріддя незгоди, нерозуміння, заперечення життєвих принципів, поглядів і позицій між громадянами однієї країни – це біль тих, хто прагне єдиної соборної України.
Показником правдивого ставлення озброєних сепаратистів до полонених, яким чужі їхні погляди, є такий рядок: «З почуттям гидливості, але з усвідомленням власної всемогутності, Сухий (прізвище одного з наглядачів – В.П.) знову посвітив ліхтарем в обличчя в’язнів». Та «гидливість» – не єдине почуття сепаратиста. Його обгортає – страх. Саме непереборний страх спонукає їх до жахливих ігор. Жорстока й безглузда «руская рулетка» – і то шляхетніша за те, у що грали ті покидьки-наглядачі – робили ставки на життя або смерть полонених, яких змушували бігти по замінованому полю. Ставки на людей, як на худобину…
Задля прояснення природи т.зв. «гібридної» війни автор зіставляє незіставлюване – материнську жертву і тваринний інстинкт деграданта зі зброєю: невичерпне горе і – вгамування статевої потреби… Ставлення до дітей, яких мають і ті, і ті, але фатально не розуміють одне одного…
Власне, автор виводить два різновиди полону – один той, у який порядна людина потрапляє поза своєю волею, і другий, у який морально самоопущена – запроторює себе сама.
Принагідна порада: спочатку прочитати повість, а вже потім подивитися кіноверсію «Сaptum» (продюсер Антон Сладкевич, режисер Анатолій Матешко).
Проблеми порушені у повісті є актуальні. І не тільки тому, що в Донбасі стоять окупанти з підлеглими їм сепаратистами. А тому, що проблема морального вибору – на чию сторону стати і що саме відстоювати – була, є і буде актуальною завжди.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/01/20/072811.html
|
