Євген Положій. П’ять секунд, п’ять днів: роман. – К.: Нора-Друк, 2016. – 176 с.
Про що ця книга? Про трагедію виходу нашого війська з так званого. Іловайського котла? І так, і ні.
Вона – про щось значно більше, вагоміше… Сьогодні ж, як відомо, будь-хто з мереж може легко довідатись і загалом, і в деталях про будь-що. І тому інформації про Іловайськ більш ніж достатньо.
Навіть допитливому старшокласнику чи студенту зрозуміло, що наші втрати у цій гібридній війні – дорога платня за безпрецедентну українську толерантність і легковірність, тисячолітню оману й гіпнотичне сприймання потоків брехні північного сусіди про «братерство» та «єдину колиску слов’янських народів» тощо. На початку ХХІ століття, замріяні й заколисані, ми й не зчулися, як правителі того «братнього» народу позбавили нас війська як гаранта безпеки, анексували Крим, пів-Донбасу, й розпочали реалізацію плану знищення носіїв Української Ідеї, аби знову накинути на шию вільного народу колишнє колоніальне ярмо.
Так про що ж книга? Як її читати?
Прочитання завжди індивідуальне. Насправді, маючи в книзі й опис перебігу подій серпня 2014-го, і романічну художню образність, варто таки зосередитись на сприйманні смислів з двох джерел одночасно – авторського і свого власного… Хоча, сучасному гурманові від читання й цього замало. Йому кортить зазирнути в складний сакрально-еніґматичний простір нашого світу, в котрому молодим і здоровим українським воякам випало жити, боротися і … дочасно вмирати. Яка така інстанція (земна чи інфернальна) надає право одному народові грабувати, і вбивати інший народ, який не завдав йому жодної кривди? Чому підступні, зажерливі й брехливі, діючи активно й без вагань, здобувають значно більше, ніж чесні, толерантні і правдиві?
Дискурс-простір поточного часу змушує активно диференціювати значеннєву множинність на сегменти й розглядати кожний з них як матеріал для узагальнення й пошуку генотекстів (прихованих глибинних сенсів сприйнятих значень, що лежать на поверхні) й наступного їх прочитання як символічних представників чогось важливого, доленосного…
Осмислюючи образ Віталія Бойченкова, спливає в пам’яті афористичний вислів Богдана Смоляка: «Сонце не належить собі», а сіра непривітна порожнеча збірного пункту – б’є на сполох дзвоном Ернеста Гемінґвея, що калатає за кожним із нас…
А хіба ж не химерною суперечністю виглядає розбіжність повільності мобілізації зі стрімкістю наступу окупантів? Так само – столична безтурботність, гульня й жирування новітніх скоробагатьків – із пекельною косовицею смерті й нелюдською жорстокістю ворога, що нищить тих, хто потрапив у пастку оточення…
Цю книгу слід виносити на обговорення в читацьких клубах, молодіжних платформах, у студентських аудиторіях, спираючись на вищезазначені методичні підходи. Бо зміст і якість прийдешньої України кристалізується сьогодні. Гібридна свідомість мас породжує відповідні війни. Отруєна й засмічена свідомість мільйонів потребує дезінфекції й очищення від малоросійства…
Постать Юрія Косенка прив’язана бо болючого соціального явища – масової облуди-омани в гонитві за посадами й шахрайським накопиченням матеріальних благ. Навіть ціною зради колишніх однодумців… Внаслідок цього у соціумі витворюються хибні морально-етичні орієнтири і псевдоідеали.
Та все ж, гірка правда про нас – заблуканих у сутінках зневір, вагань і сумнівів – має таки обнадійливий промінець, що розростається, яскравішає дедалі більше, бо попри теперішню скруту, відчуваємо, що бойченкових як носіїв беззастережної відданості ідеалам Правди, Батьківщині стає більше і більше. І цю тенденцію не зупинити.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/01/03/102922.html
|
