|
М. Р. Стех Есеїстика у пошуках джерел. Есеї. К.: Пенмен, 2016. – 743 с.
‟Я шукаю і ви шукайте”
Микола Хвильовий
Розпочинаючи розмову про розлогу книгу студій Марка Роберта Стеха, що тематичною рихвою охоплюють опасисте тіло української гуманітаристики, передовсім її літературної сфери, а почасти філософії та музики, слід сказати, що основним імпульсом тут є пошуковий поштовх. Саме останній стає рушієм сюжетної дії акцентованих скрупульозних розслідувань автора. Постаті, які привертають увагу, які викликають у нього здивування і через це інтерес, родом із ХХ-го століття. Цікавість Стеха активізується насамперед там, де постає модель мислення, яка ламає раціонально-позитивістичний уклад, формує іншу, від̓ємну від такого розуміння техніку письма, кидає читача у безпорадний стан перед незбагненною варіативністю читання. Пошук цікавить дослідника як те, що формує його безпосередньо у процесі студіювання, так і авторів, котрі потрапляють під його пальпацію. Але некоректним буде сказати, що автор есеїв обмежується виключно ХХ-им ст. Наукова енергія книги повниться якраз тим, що Марко Стех шукає невидимі лінії з̓єднань між постатями, які на позір далекі поміж собою. Цим автор ніби ілюструє тезу Еміля Чорана про існування енергій, що пронизують далеких одне від одного людей, які можуть жити в різні епохи, але мати багато спільних інтенційних зон.
Книгу Марка Стеха цікаво читати насамперед тому, що тут відчутно дуже живий, лабільний розум, який не впадає в дидактичний голосний аподиктизм чи в боязкий шепіт, особливо коли мова йде про відстоювання важливих концептів творчості того чи того автора. Складно обійти увагою також низку інтерв̓ю, де в добре продуманих, відкритих відповідях Марко Стех розкриває власну інтеліґібельність, часто використовує цікаво ускладнений наратив самоінтерпретацій. Ці інтерв̓ю голосом автора підтверджують ті думки, які виникають в акті читання книги, насамперед це стосується його підходів безпосередньо до літератури як літератури, а не як до того, що відображає реальність, має у певний спосіб корелювати з реальністю і т. ін. Тут я про те, про що писав Фр. Шіллєр: ‟Мистецтво − це те, що саме диктує свої правила”. Добротними входинами у простір студій слугує передмова до цієї книги Костянтина Москальця.
Насамперед слід сказати, що ця книга есеїв читається легко. Стиль письма попри ускладнені теми прозорий, а заразом живий та дискусійно відкритий. Коли читав, подумалося, що саме так мають виглядати сучасні докторські дисертації з літературознавства, які читатимуть більше, аніж п̓ятеро людей – дисертант, консультант та три опоненти; останні не завжди весь текст і читають. Не секрет, що літературознавство як наука в Україні станом на тепер перетворилася у нудну історію, закомплексовану канцелярським буквоїдством і псевдонауковими фраземами на кшталт ‟об̓єкт, предмет дослідження”. Зараз не говоритиму тут про ті щасливі винятки, котрі підтверджують правило. Змінити цей стан можна лиш у той спосіб, коли наукове письмо будоражитиме розум читача, колотиме його несподіванками, новими кутами, в які можна ставати і спостерігати свято відкривання нових іпостасей. Таким власне бачиться письмо Марка Стеха, яке має одну дуже виразну і характерну рису – вільний, часто дуже неочікуваний і через те різко спохопний вибір доказової бази для того чи того концепту дослідника. Дуже несподівано виглядає те, коли автор, очевидно свідомо, відсікає великий пласт досвідів інших критиків про літературну постать чи твір, і починає говорити зі свого самоцільно обраного індивідуально-суб̓єктивного місця. В такий спосіб його голос моделює зовсім інші акценти, а достеменність істинності сказаного змушує читача вдаватись до певних інтелектуальних операцій, які не завжди дорівнюють мовчазному засвоєнню.
Обираючи персон для своїх літературознавчих проб, Марко Стех вочевидь керується принципом ігрового моменту в їхній творчості. Гру тут слід розуміти як елемент модерної свідомості, в якій рухливі, взаємоперехідні бінарні опозиції часто визначають текстову логіку. Важливо також те, що автор бачить больові, застиглі точки українського літературознавства, які стають надуманими високими порогами для дослідників, які годі перейти по тепер. Мова йде про до сих пір триваючі суперечки щодо партійної приналежності Миколи Хвильового чи радянської заанґажованості Ігоря Костецького, а чи Юрія Косача. Ці дискусії, на думку Стеха, зміщують центр літературознавчої проблеми. І тут можна було би вповні погодитися з автором, якби ми не мали доволі розлогу статтю Володимира Моренця ‟Ефект високої башти” (‟Слово і Час” – 2016. − № 1-2), в якій автор доказово, на біографічному матеріалі письменників стверджує, що рецепція тексту залежна від біографії творця. Думаю, що в цих випадках все ж слід шукати певної середини, якщо ми хочемо говорити про феномен життєтворчості. З іншого боку ті, хто намагаються пов̓язати Косачеву зрадливість безпосередньо з його творчістю чомусь переважно забувають про радянськість Івана Драча чи Дмитра Павличка. Марко Стех пропонує нам рядки Єжи Гординського, що втихомирюють подібну дискусію: ‟Поетам багато треба пробачити ∕ а ще більше забути. ∕ Вони живуть у жахливій ночі свого серця ∕ і покутують віршами”. Цей підхід визначає письмову поведінку дослідника, який не ховає відомі йому драстичні моменти з життя ані Косача, ані Костецького, в жодному разі не ґлорифікує їх, але аж ніяк не пробує аплікувати морально-етичні девіації митців у їхньому реальному житті на творчість. В цьому випадку автор використовує Юнґівську теорію про автономію мистецької творчості, сепарацію її від самого творця: ‟Велика поезія черпає свою силу із життя людства, отож ніколи не зрозуміємо суті її змісту, якщо намагатимемось приєднати її до особистих чинників [у житті поета]” (К.Ґ. Юнґ). З цих тез про автономію мистецтва Марко Стех комплікує варіант підходу до творчості Косача та Костецького. Тут можна додати, що у подібному ключі мислив Дух як трансцендентне Геґель. Дух, який виходить сам із себе, живе сам собою, є абсолютно автономним. Ми ніколи не можемо знати, чому ми почали мислити саме про це і саме з цього місця. Трансцендентне являється таким саме тому, що виходить поза нас, воно не є нами. Разом з тим Мераб Мамардашвілі говорив, що з текстом, у процесі письма, народжується нова людина, народжується письменник, який може написати цей самий твір. І вкінці письма, коли ставиться крапка, народжується саме той, хто може написати цей твір. То про який визначальний вплив біографії може йти мова, коли твір і автор народжуються, чи то пак постають у єдиному акті, перетворюючи один одного. Тут Мамардашвілі використовує символ змії, що кусає себе за хвіст.
Відчувається сильне захоплення письмом Косача. На презентації щойно виданого роману Юрія Косача ‟День гніву”, в рамках Книжкового Форуму у Львові, Марко Стех змоделював, як видалось, непряму полеміку. Це була своєрідна дискусія з провокативним питанням Гарольда Блума про те, який твір якого письменника краще зможе розкривати внутрішні ґрані людини, людини як психоструктури, розкривати складні конфігурації внутрішнього її світу для того, хто нічого не знає про цей матеріал. Марко Стех говорив про те, що певні моменти в людському житті йому не прояснять ні Герман Гессе, ні Томас Манн, натомість їх можна збагнути лиш через тексти Юрія Косача.
Розписуючи сюжет життєвих історій Юрія Косача, Марко Стех доволі провокативно заявляє про те, що цей письменник увійшов у континуум таких авторів як Шевченко, Леся Українка, Франко. Автор цих рядків тільки через цю тезу негайно взявся читати ‟День гніву”. Можна сказати, що твір безумовно дуже талановитий, але там бракує того, про що розмірковує Хосе Ортега-і-Гассет у своїй вже хрестоматійні студії ‟Думки про роман”. Мова йде про формування героя, про те, що характер персонажа має поставати в сюжетній дії, навіть за умови, що вона може бути внутрішньою, а не через описи рис характеру, що практично унеможливлюють аналітичну складову. Здається, що попри такі блискучі сторони роману як багатомовність персонажів, рух соціальних потоків того часу, стильову техніку та знання історичного підкладу композиції, сам характер Богдана Хмельницького міг би бути більш рел̓єфним. Ця розглибленість мала би поставати не через подані характеристики його ворогами, вчителями, чи козацькою старшиною, а безпосередньо його дією. З такої перспективи теза дослідника про місце Косача серед сонму згаданих письменників виглядає як активна спроба привернути увагу читачів до сильного типу письма. Власне до роману, який у природній спосіб європеїзує українську літературу. В аналізі постаті Хмельницького у романістиці Косача, Марко Стех виявляє глибокі знання з періоду Хмельниччини загалом, причому у доволі широкому та нюансованому розумінні цієї доби. Довкола цієї проблеми постає, відповідно, і літературний контекст, на матеріалі якого автор показує ідеологічні перекривлення в історичних романах, що десятиліттями формували опінію українців про той час – Павла Загребельного, Івана Ле, Натана Рибака.
Якщо говорити ширше про роман Юрія Косача ‟День гніву”, то автор має абсолютну рацію у тому, що пов̓язує модель війни Хмельницького з Революцією Гідності. Паралелі ці справді не складно побачити, як і те, що Косачеві вдалося відчути ці соціальні рухи, майже по-пророчому витягнути художній час у перспективу, передбачити в історичних картинах прийдешнє. Через картини життя роману автор прагне примирити різнонаціональні непорозуміння: ‟У ‟Дні гніву” Косач немов пробує зробити національну історію України відкритою для ‟усіх, хто на цій землі живе”. У романі справді на перший план виходять загальнолюдські цінності, а не національно зумовлена злість. Але тут, якщо подумати про смислову видовженість роману в наш час, в час Революції Гідності, можна спробувати трохи полемізувати з Марком Стехом щодо самої постаті і тих завдань, що виконав Дмитро Донцов, до ідей якого дослідник має свої, почасти справедливі упередження. Навряд чи у мене вийде знайти докази того, що концепт ‟етнічної виключності” Донцова може працювати в наш час. Тут Косач має рацію, як і Шерех у статті ‟Донцов ховає Донцова”, та все ж мені зараз йдеться не зовсім про сюжет дослідження, я трохи вийду з нього і скажу, що твори Донцова ‟Підстави нашої політики”, ‟Дух нашої давнини”, ‟Хрестом і мечем” читало дуже багато з тих, хто безпосередньо брав участь у Революції Гідності, тому постать Дмитра Донцова в широкому контексті поставленої проблеми дуже неоднозначна.
Вище вже йшла мова про те, що Марко Стех використовує неочікувані підтвердження для своїх дослідницьких сюжетів. І в цьому прозирає свобода вільного, незаангажованого у розмаїті ‟ізми” тлумачення, що само для себе формує науковий апарат, відкидаючи кліше. Це відбувається і тоді, коли мова заходить про біографічні особливості Косача та Костецького, які читаються на одному подиху, як майже детективна історія зі своїм драматичним звучанням. Ті автори, що потрапляють у поле зору дослідника, стають живішими від живих, стають настільки близькими і зрозумілими, що спадає загальна напруга щодо їхніх життєвих прогріхів, бо людям властиво помилятися, а Марко Стех робить з них саме живих людей, а не персон з мертвої історії літератури. Це стосується і проблем, які виникають під час дискусій з іншими дослідниками, наприклад, коли мова заходить про тезу Наталії Кузякіної щодо превалювання соціальної проблеми у драмах Миколи Куліша. У цьому випадку маємо ситуацію, яка прямо пов̓язана з радянськими підходами у літературознавстві. Іноді і тепер доводиться чути, що Василь Стефаник – співець бідних селян, і це відбувається в тому числі через відсутність критичного прочитання радянського спадку, наприклад монографії Василя Костащука ‟Володар дум селянських”, подібне можна почути і про модерне письмо Ольги Кобилянської. Марко Стех пробує перечитувати Миколу Куліша, порівнюючи певні моменти з Біблійними оповідями, що ставить несподівані знаки питання до текстів драматурга, дає додатковий стимул пошуку.
Проби знайти давні смислові лінії етимології творчості того чи того автора, віднайти в історії літературних ідей початки письма авторів ‟Розстріляного Відродження”, дають можливість дослідникові бачити художню ретроспекцію. Це у свою чергу організовує матеріал так, що ми без препарування, впевнено можемо говорити ще раз про достеменну приналежність Гоголя до української культури. Причому спокійний порівняльний аналіз тут працює значно сильніше, аніж натужливі крики публіцистів − ‟Гоголь наш”. Ще один важливий характеристичний момент, який притаманний студіям Марка Стеха, той, що дослідник не акцентує на біологічній національній приналежності того чи того письменника, йому насамперед розходиться на самоусвідомленні того в культурі, на самоідентичності. Безперечним прикладом чого буде свідома зміна Костецьким батькового прізвища Мерзляков на материне: ‟Щодо мене особисто, то я міг з успіхом стати росіянином і поляком, навіть жидом. Для кожної з цих сфер у мене були духовні дані. Я став українцем. Я став українцем не тому, що люблю українців. Радше я їх не люблю. […] Та від того не менш я став таки українцем. Народити Україну як реальне, земне тіло, створити ваговиту планету української духовної і політичної державности – це значить довести можливість неможливого. Єдина приваба, яка в земному існуванні людини може мати вище виправдання. Інші можливості не приваблюють мене”.
Одна з болючих тем для Марка Стеха – це тема приналежності діаспорної літератури до української. Пригадую реакцію Богдана Бойчука ‟Канон із переламаним хребтом” (‟Критика” – 2008. – Ч. 10-11) на антологію ‟Українська мала проза ХХ-го ст.”, що упорядкувала Віра Агеєва. Там виразно звучала нота невдоволення щодо того, що упорядниця ‟не бачить” літераторів, котрі працюють за межами України. Марко Стех ставить це ж питання, але вже голосно і доволі різко, говорячи про часту індиферентність українських літературознавців до культурного спадку за межами України.
Виглядає на те, що, коли Марко Стех береться за певну тему, він витягує на світ усе, що може пояснити той чи той хід думки автора, що могло зумовити саме таку ідейну модель письма, як, з яких первнів поставала його естетика. Так, для інтерпретації творчості Емми Андієвської Марко Стех занурюється у складну для європейця релігійну систему буддизму. Тут, майже на пальцях, дослідник показує як працює образний світ поетеси, як він виростає з певних станів, що їх можна пережити виключно в такій моделі світовідчуття. А загалом, коли мова заходить про діаспорну літературу, Марко Стех реагує коректно, але досить точково, тому виглядає це як різко. Мова йде про антологію ‟Нью-Йоркської групи”, упорядковану Олександром Астаф´євим та Анатолієм Дністровим.
Окремо хочеться коротко сказати про осмислення малої прози у цій книзі. Звісно, цей огляд не зміг вмістити усі пласти літератури після Чорнобильського періоду, тому про повну картину ландшафту тут говорити не доводиться. Особисто мені, наприклад, бракує розмови про творчість Степана Процюка, який поза сумнівом зробив в літературі цієї доби значно більше, аніж багато з тих, про кого Марко Стех говорить як про репрезентантів певного періоду. Не зовсім вивіреною звучить теза про те, що Чорнобильська катастрофа ‟не залишила помітних слідів у визначних творах української літератури”. Як на мене ‟Щоденний Жезл” Євгена Пашковського, смисловим центром якого є ця катастрофа, як і розпад урану, що формує пам̓ять теперішніх українців, є тому доказ. Скажу більше, якщо переводити цю розмову у ширший контекст, то нещодавня розмова Ростислава Семківа, Ганни Улюри та Тетяни Трофименко про те, чи існує в Україні проза після Оксани Забужко, є дуже показовою. Відліковим центром стала саме проза Оксани Забужко, в оригінальності якої немає жодного сумніву, але в плані пошуковості, серйозності наративу, винайдення нової форми, все ж значно вище стоїть проза Євгена Пашковського, про якого у хорошому контексті принаймні згадала Ганна Улюра.
Говорячи про читання книги Марка Стеха не можна не звернути увагу на те, що твоя власна рефлексія постійно відходить від тексту автора, аплікує якісь інші моменти на теми, що порушує дослідник. Таке читання говорить про активне засвоєння матеріалу, про вплив авторського письма на читача, останній, заразившись пошуковістю Марка Стеха, починає за інерцією роздумувати над ширшими контекстами, повертатись і знову відходити. І все це не без інтенсивного впливу стильової манери есеїста. Книга Марка Стеха запотребувана не тільки через широке коло тем і проблем, які тут постають у живому їх виконанні, але ще й тому, що сама техніка письма відкриває новий жанр наукового виповнення, показує читачам, як можна ставити проблему, як розв̓язувати її так, щоби це виглядало неначе захоплива пригода, не знижуючи, не препаруючи рівень власного розмислювання.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/column//2016/12/16/112518.html
|
