Вже сьогодні премія Книга року BBC назве переможців у двох номінаціях – дорослій і підлітково-дитячій.
Серед претендентів на перемогу в першій – дебютний роман Мирослава Лаюка: молодого поета, автора двох гучних поетичних збірок, «Осоте!» і «Метрофобія», одного з найпопулярніших і, без сумніву, найталановитіших авторів і серед свого покоління, і з-поміж української літератури останніх років десяти-п’ятнадцяти. Чи вдалася Лаюку велика форма, чи настільки ж він вправний прозаїк, як і поет, і що, дійсно – «Баборня» може стати найкращим романом року? Поміркуємо разом.
Марія Василівна Семенко – вчителька біології у провінційній школі: на початку 70-х років вона приїздить в глухе село «на самому крупі Карпат», аби розпочати свою педагогічну кар’єру, паралельно очолити атеїстичний гурток і закохатись у місцевого лісника, чекаючи на приїзд нелюбого чоловіка-військового; заслужити авторитет, пережити особисту трагедію – і прожити більшу частину життя самотньою, але незломленою. Вона – затята і вольова, жорстока і розсудлива, із завищеною самооцінкою і схильністю до рефлексії: такою ми бачимо її в умовній другій частині роману, дія якої відбувається вже в 2010-х роках, коли Семенко змушена миритися зі своєю старістю і онуком-мажором, близькою, але й безкінечно далекою їй людиною. Вочевидь, все склалось не так, як хотілось, але здаватись навіть за таких обставин Марія Василівна не збирається: жити максимально довго, на зло всім – ось її ціль.
У нашій свідомості проза поетів виглядає цілком осібним жанром, і якщо намічати систему координат, то з одного боку, дивлячись «на Північ», згадується, скажімо, Гандлєвський (якщо думаємо про пострадянські тексти, що апелюють до сучасності і доби великого зламу); а з іншого, якщо дивимось «на Захід» і пригадуємо класичні вже центрально-східноєвропейські романи, – нобеліантка Герта Мюллер. В Україні чи не взірцевою нещодавньою прозою поета (що все ж не дорівнює «поетичній прозі», але наближається до неї) є оповідання Маріанни Кіяновської. Звісно, це все с а ме «за гамбурзьким рахунком» – це саме ті тексти, які можна назвати еталонними: «як» для них зовсім не менш важливо, ніж «що», може, навіть навпаки; «щільність прозового ряду», попри часті проблеми з композицією, видає в авторах головно поетів – тих, хто перш за все працює саме з мовою і з середини неї.
Так от – нічого подібного у Лаюка нема: якби ми не знали, що Мирослав талановитий поет, то з тексту «Баборні» цього б і не відчитали. Не більше десяти більш-менш вдалих поетичних тропів на всі триста сторінок роману ( «холодний, як армійська алюмінієва миска, наказовий тон», «Марко зализував ясна, наче сковороду, до котрої прилипла карамель» ), неуважність саме до плану вираження і чи не найбільша проблема роману – його стилістична розхристаність і неоднорідність, яка, певно, й може гіпотетично витворювати місця підвищеної напруги, але от біда – струм через них тут не йде.
Пам’ятаєте, що найсерйозніше закидали «професійні читачі» Булгакову і його «Майстру і Маргариті»? Письменник звів в одному тексті Христа і комунальні кальсони, і попри те, що метафізика могла б перетягти побут в інший регістр, виходить рівно навпаки: саме кальсони втягують у своє «проблемне поле» один із найбільших конфліктів світової культури. Відбувається компрометація і заниження проблемного градуса: тобто зробити так ніхто не заважає, але радше за все це буде відгонити вульгарністю і несмаком. У Булгакова – попри усі стилістичні принади роману – це є. У Лаюка – щоправда, фактично без жодних принад – це є також. Трагедія переходить в сатиру й анекдот, абсолютно ними нівелюючись. Хоча видно, що ця драматична складова письменнику сильно важила – тут не стьоб, тут с а ме бажання показати багатовимірність, не-простоту: і характеру Марії Василівни, і її життєвих обставин. Проте, дійсно, в межах однієї книжки розповідь про «землю крові», й сатирично-в’їдливі шматки про життя сучасної школи поєднати важко; майже неможливо. І у Лаюка це не вийшло.
Це в поезії Лаюку його молодечість і наївність, іронічність і буцімто-простота, нахабство і «гра не за правилами» були на руку, витворювали живу і вкрай симпатичну інтонацію. Але що в поезії виглядає здоровим свавіллям, те в прозі стає браком досвіду і необхідних технічних навичок, призводить до сюжетних провисів і стилістичних конфузів. Тут важко відчути веселість від письменницької безпосередності, адже перш за все стає незручно через авторову «романну некомпетентність».
До речі, про сюжет – він передбачуваний, наче візит набридливого кума-вуйка: мовляв, знову ви? Якщо є чоловік-військовий і є коханець-лісник, то з’ява «лісових братів» і «повстанської проблеми» стає просто неминучою. Так само, як онук-мажор має тягти за собою сюжет про вади виховання і злочинну вседозволеність – хай навіть друге романне вбивство і витворює цікавий стилістичний контрапункт до першої розправи: де у старшого покоління трагедія, там у молодшого мелодрама.
І, до речі, про покоління. Без сумніву, оця письменницька нехіть і неприязнь, навіть ненависть до старшого – принципово негероїчного – покоління дідів і бабусь могла б бути чудовою романною емоцією, такою, що намертво цементує собою текст: могло би вийти яскраво і сильно, свіжо і «по-справжньому». Проте Лаюк маскує цю емоцію іронією і сатирою, навіть гротеском – і «Баборня» безкінечно втрачає від цього.
Повертаючись до Марії Василівни, варто визнати, що і з головною героїнею тут все не слава богу. Чим мотивована її пізніша озлобленість і жорстокість, що зробило її такою? Велика історія, що бульдозером проїхалася по її життю поза власною волею і бажанням? Але ж ми пам’ятаємо: як літня героїня ставиться до своїх учнів і людей довкола, так вчителька біології (як науки від початку позаморальної, такої, що знаходиться «по той бік добра і зла») вже на початку роману реагує і на лісникову дружину, Анну: «Марія деколи ставила собі запитання: яким чином вона могла перебувати в одному просторі з цим чучелом і не блювати? Саме такі особи й зробили її цинічною, наперед до всіх настороженою». Тобто справа в інших людях, це все вони? Але ж до чого тоді тут «історично детермінована» особиста трагедія і пізніша переоцінка всього життя, яке було геть не тим, чим здавалось?
Такі сюжетні і наріжні для проблематики книжки протиріччя і неузгодженості ведуть врешті і до проблем з головним меседжем, ключовим посилом роману – бо ж, дійсно: про що нам розповідає роман Лаюка?
Поламане історією старше покоління тепер ламає вже покоління наступне, відіграється за свої страждання? Баборня, ця суміш будинку для літніх людей і психлікарні, – модель суспільства, в якому ми живемо: символічні батьки – та й просто всі старші – себе дискредитували, вік тепер не є жодною гарантією мудрості, а інших авторитетів нема – молоді кинуті напризволяще? Може бути. А може, й ні. Пошук цих більших сенсів цілком на спритності і бажанні читача, автор лише натякає. Хоча радше – не договорює, не додумує. Великим прозовим формам така недбалість дається важко, такі форми – за відсутності інших очевидних принад – можуть її і не витримати.
Що чи не найбільше дратує в «Баборні», то це саме її необов’язковість як тексту, як художньої конструкції з певним семантичним навантаженням. Хай навіть ця конструкція по-своєму і симптоматична: пошуки молодої української прози ідуть радше в руслі комбінування давно відіграних форматів, ніж у площині пошуку чогось відверто нового. Так у Лаюка поєднується центрально-східноєвропейський роман, оповідь про «землі крові», і роман виховання – з тою лиш різницею, що на світ ми дивимось таки з позиції «вихователя». Тобто мікс трагедії і сатири, гумору і драми.
Але, як швидко стає зрозуміло, високої трагедії в «Баборні» годі шукати – натомість є мелодрама
Проте з (не)пристойними жартами в письменника також біда – тут радше наявні спроби грайливо іронізувати різного ступеня недолугості (атеїстичний гурток «Світло надії»; травестіювання Набокова: «Ма-рі-я Ва-си-лів-на: язик здійснює шлях у сім крочків у різні боки по ротовій порожнині»; характеристики штибу «Ксенія Володимирівна Забашта, внучка Хайяма й наречена Байрона»; формат «вивернутого житія» – наявність див, страдництво, служіння людям). «Ні сміх, ні гріх» – така назва насправді була б доречнішою. Бо оця серединність, неочевидність здобутків і передбачуваність помилок засмучує в «Баборні» найбільше: хай хоч льодяними вітрами задуло б або ж вогнями пекельними обпекло – аби не літепло.
У Лаюка середня температура по роману все ж кімнатна. Молоді виявляються квітами оранжерейними, до зустрічі зі справжнім Некомфортним – але певно єдиним, що може гарантувати тексту вихід на іншу художню орбіту – не готовими. «А тепер уся ця історія годиться хіба для того, щоб телевізійники зняли її для чергового шоу про життя всяких тих, на чиєму місці не хотів би опинитися ніхто», – Лаюк непогано окреслює суть своєї книжки, хоча, вочевидь, цього і не помічає. Тут у ньому вже починає говорити поет. Візіонер.
Тому – так: «Баборня» геть не виглядає на роман року (хоча те, що це саме роман – примхливо влаштований, з розробленими сюжетними горизонталями і лейтмотивами – сумнівів не викликає), що б там сьогодні журі премії BBC не сказало. Просто біда в тому, що й інші претенденти на нагороду зовсім не кращі – зі своїми системними хибами, вадами і проблемами. Або просто нудні й нецікаві, чого не скажеш про роман Мирослава. А тому й булькою року «Баборню» не назвеш: текст у Лаюка вийшов не безнадійний, ні – він великою мірою саме недодуманий, недокручений. Хвацький і по-доброму наївний. Одним словом, дебютний роман молодого українського письменника.
Висновок: тверда трійка з плюсом, з правом перездачі і вірою у можливість колись зробити краще. Але вже в іншій чверті, іншому році. Та й, певно, на іншому матеріалі. Хоча більше чекати ми будемо таки на нову поетичну книжку Мирослава Лаюка. Кожному своє робить.
тим, хто вважає, що хороші поети поганої прози в принципі не пишуть;
поціновувачам Софії Ротару – її тут чимало;
тим, кого невибаглива мелодраматична історія може задовольнити і сама по собі.
тим, хто ніколи не сміявся з анекдотів про Вовочку;
тим, у кого нема травматичного досвіду, пов’язаного чи то зі школою, чи то з родичами із західної України.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2016/12/09/141042.html
|
