Леонід Кононович. Повернення / Леонід Кононович. — Львів: Кальварія, 2008. — 128 с.
Часом мудрі нас закликають: пізнай себе; знайди себе… Та, щоб знайтися, слід… заблукати. Щоб повернутися — вирушити в дорогу… Та навіть знаний-презнаний путівець може завести на манівці, де з чорних проваль визирає фатальна безвихідь… Або навпаки — оновлене відчуття гармонії зі світом.
Скромна книжечка: новела «Повернення», мікророман «Зимова казка» та новела-есе «Дерево»…
У плині життя кожний з нас має свої спалахи душі, карби на серці, яких згодом кортить торкнутися… Торкнутися, аби переконатися, що вони уже … не ті, що колись: афекти минулого — лише прозоре марево пригадок…
Ніхто не знає, як саме він поведеться у вирі-крутежі подій; до того ж, громадська позиція й відповідна вчинковість має причинно-наслідкову зумовленість. багато важить позиція, що утверджується на світоглядних, духових морально-етичних, ментальних та інших підвалинах.
Дія розгортається в холодну (!) пору року — в листопаді місяці: промерзла земля, паморозь на голих деревах і — пронизливий вітер (історії?)…
Автор мовчки пропонує читачеві дивитись крізь призму семіотики — знаки, знаки, знаки…
Екзистенція: Я у Світі — не доброму й не злому, не дружньому й не ворожому — у такому, як є, і який іншим бути не може. Звідси у героя: як жив? Як живу? Як житиму далі? Ремінісцентна аперцепція як спалах нового переживання пережитого, мов останньої миті перед Брамою, за котрою — небуття.
Безліч знаків:«нові господарі життя» в українському селі з церквою, до якої вже «не ходив ніхто», розпорядилися закласти під храм зривчатку — знак. Зрештою, люди завзято (!) розбирали й тягли додому добротну цеглу — знак. І так далі — за текстом…
Коли минуле «повертається» і «просить пригадати…», далеко не у всіх стає мужності задовольнити це «прохання». Хто скаже, що робити з минулим, якщо воно взяло тебе в лещата й не відпускає?! Знаки-сигнали на Батьківщині можуть породжувати щемно-болючі пригадки… А надто — коли ти змушений жити на чужині… Коли замість Бога — біси, що мечуться, п’ють кров, їдять мозок і — «регочуть… дико й безглуздо», то щоб лишатися людиною, слід докласти воістину титанічних зусиль.
Непроста «Зимова казка» Леоніда Кононовича в оригінальний спосіб нагадує давні істини: між люди Сила — понад усе: вона — джерело влади, вона всемогутня і вседосяжна… Сильний може собі дозволити не визнавати законів держави, діючи натомість за іншими — ієрархії кримінального світу.
Для людини «нормальної», певно, будуть цікавими міркування автора про поняття свободи, породженого мозком кримінального злодія, витоки його зверхності щодо людей поза зоною: «Хто не блатний, той не людина». Хронічному кримінальному злодієві невідомо де комфортніше — за ґратами чи на свободі — в тоталітарному й безликому соціумі.
Ключове запитання героя: що таке «жити»? — «Жити не так, як хочеш, — не є життя. Це існування». Питання у тому, хто він, той, що запитує?
Чи не найоригінальніше порівняння образів — людини і… дерева: росте одне й інше в проміжному просторі — між Небом і Землею. А ще — паралельне проживання в матеріальному й ідеальному світах… І все це просякнуте прапредківським світовідчуттям. Читач поза своєю волею, самодовільно підпадає під необорний вплив… Світового Дерева Життя.
Насамкінець — основна авторська думка: щоб бачити Світло Життя, не заплющуй очей.
Самe такі твори допомагають людині зростати вгору.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2016/12/07/072308.html
|
