Таня П’янкова. CulpaMea. Київ. «Український письменник», 2016.
«Culpa Mea» – слова із молитви покаяння, що її промовляють християни-католики перед сповіддю. «Вина моя» – зізнається лірична героїня Тані П’янкової.(Не)провинна її сповідь вміщена на 112 сторінках і в чотирьох розділах збірки.
У розділі першому – алегоричний образ Жінки як Синиці. «Краще синиця в руках, аніж журавель в небі» – стверджує народне прислів’я. А тим часом «Синдром синиці» починається найперше з розчарування:
Будь відверта мов та, що напружуючи обличчя,
Імітує, як тричі була на стрімкому шпилі ( с. 16)
Звичайно, в часи дволикого й лукавого своєю духовною суттю Середньовіччя, коли так часто звучало з уст жінок оте «Culpa Mea», така порада була б визнана докорінно єретичною. Бо часто болить кохання, особливо кохання чуттєве, пристрасне:
Коли жінка не просить бути, а лиш згадати –
На півмиті лише зрозуміти, що десь та й коле… (с. 16)
Каяття породжує зізнання:
Ти в мені ще течеш десь так глибоко під корою.
Гуснеш соком кленовим.
Тромбуєш моє терпіння. ( с. 23)
А далі – незабутні еротичні миттєвості:
Затихни сліпим дощем
У ній…(с. 28)
І:
Скажи, що вранці потрібно вмерти
Обом скоріше
На півгодини... (с. 31)
Лірична героїня визнає: Синдром Синиці – це синдром примарного ілюзійного щастя:
Я уся – переповнені стільники.
Прикладатися до них молитовно пелюстками губ
І веди. І мені
Не зізнавайся, що рай такий –
Прегіркий. (с. 32)
Адже серед осінніх страстоцвітів (авторизм) трапилось непоправне:
Серце
… так і не спитало у синиць,
Як від обрубків крил зцілити спини…
А сьоме небо потекло з зіниць
Під ноги…
В порохи…
Аквамарином… (с. 34)
Аквамарин затьмарює безкрилій Синиці зір і розум. І примарне щастя недовгий має вік. Пташиний Ловець не відчуває, певне, в цю пору ані радості, ані смутку:
Ти коротку годину перерви його обідньої
До судом затискаєш між чашечками колінними.
(с. 35)
А Безкрила Птаха прагне:
Їй би ласки такої, щоб тілом ішли мурахи
Аж до вигину шиї…(с. 44)
Але… майже нічого не змінюється. Здається, Ловець Птахи однаковий у всіх іпостасях:
А десятий …
якийсь там…
вже наново ліжко стелить…
Що він знає? (с. 45)
«Culpa mea» – «Вина моя» – стверджує під час сповіді Лірична героїня.
Синиця не хоче бути Синицею. Їй хочеться,щоб трапилось Диво. Безкрила Синиця хоче стати журавкою. І – в небо. Та чи може зрозуміти той, з декількох, що їй хочеться вчинити неможливе?
Якщо Дива не трапиться, то… відболить:
Відшепчу тобі на золі.
Віділлю тобі на воді.
Відберу тебе, віддалю.
Та не вимолю – відмолю. ( с. 48)
Відмолити – означає прийти сьогодні, але, ймовірно, не прийти завтра. Невідомість виснажує :
Кричи!
Так голосно, ніби народжуєш
Тінь від тіні,
Чи світло від світла,
Чи істин ясне горіння
Вночі,
Коли двоє схрестилися, як мечі. (с. 50)
Сповідь Синиці продовжується:
За мовчаннями, навпіл розведеними мадерою,
я і досі у святість твоєї любові вірую… (56)
Але жаль за втраченим, за тим, що не повернути:
Мов сивинам твоїм так ніколи не боліло
Мідне пасмо у косах грішниці…
Culpa mea…
Culpa mea…
(с. 63)
Зневірений найбільше той, хто визнав вину, будучи невинуватий. Зневіра породжує комплекси, особливо для того, хто спричинив її.
«Я – імпотенція» – третій розділ й наступне зізнання для Ловця від Птахи.
І справді, спокоєм можна в ньому напитися досхочу, можна обпитися навік байдужістю:
Кажуть, болить тільки вічність, а там – звикаєш. (с. 77)
Здається, Синиця приречена:
І я не зречуся. Дивитимусь на замок.
Ти серцем моїм обирався на вічну владу… (с. 79)
Останнє її прохання:
Проживи мене,
Перебудь мене, як відторгнення (с. 82)
Несподівано емоційними, аж занадто сміливими є ці два бажання:
Я видіти хочу, як ти її… до екстазу…
А може, разом?
І щоб відраза – аж до сказу!
І щоб розривало вени від передозу… ( с. 89)
Й далі:
Перед тим, як назавжди – порізно,
Роздивитися мене щасливу –
Не-від-різану… (с. 94)
Душа пере сліпне тобою – як сліпне птиця,
Гнізда порожнечу тамбуючи, ніби рвану
Рану… (с. 96)
Птаха без крил не буде крилатою, не воскресне Феніксом. В іншому житті Синиця стане… Ні, не Журавкою, а Закоханою Змійкою, аби назавжди вислизнути з долоні Ловця Птахів. Бо той ніколи не стане Змієловом, але повстане Змієм-спокусником. Тож тільки набутий досвід і те, що інтуїтивно підкаже серце – будуть супроводжувати чуттєву, пристрасну, несподівану, непередбачувану Жінку:
Ослаб мені нитку,
що впоперек сонце ріже,
Бо так заважає…
– Кохатися?
– Ні… кохати… (с. 101)
Милий мій, милями… коні у милі…в темені
Хвиля за хвилею я– по стіні розгладжена… (с. 102)
Переповнена еротичними моментами сповідь – наче бурхлива і несподівана повінь, що її стримують заледве тремкі береги:
Брунькою низько рай вибрякає
Там
Лиш,
Де
Звик
Я -зик. (с. 108)
Тиша тиш,
Чом не спиш?
Циц…і на…
Трохи лиш, бо згориш.
Ш-ш-ш, ш-ш-ш
Райсько нам… (с.110)
…Ця Сповідь обеззброює найжорстокіших інквізиторів і релігійних фанатиків. Синицю не осудити, бо – в чиїсь долоні. Змія –десь між листям райської яблуні. А Єва… Єва знову буде разом зі своїм Адамом, бо так їм було велено бути споконвіків. І нікому не потрібно чиєїсь індульгенції.
Глибинна змістовність поетичної збірки «Culpa Mea», висока майстерність й невичерпний талант Тані П’янкової проявляється у кожному слові й рядку, в багатстві метафор, порівнянь, авторизмів, діалектизмів. Вона допоможе жінкам ПОВІРИТИ – як мені після першого ж прочитання книги, а чоловікам – УВІРУВАТИ, як це вчинив на одному диханні автор передмови Ігор Павлюк.
«Culpamea» – вчить нас не розмінюватись і не розмінювати людей, почуття, стосунки. А найбільше вчить – не боятись любити!
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2016/10/28/071923.html
|
