Олег Поляков. Хроніки туманної Трої. — К.: Вид. група KM-БУКС, 2016. — 368 с.
Беручи до рук книгу, перше, на що звертає увагу читач, – це обкладинка, її художнє оформлення. Тож дизайнеру – респект, як-то кажуть. Хто хоч раз дивився з балкону багатоповерхівки на вечірню Троєщину, обіймаючи руками горнятко гарячої кави, той зрозуміє, про що я. Вдало підібрані кольори, шрифт, поєднання Троєщини з Австралією у відповідних до тексту пропорціях (Троєщини – багато, Австралії – тоненька нитка, що проходить через увесь текст, намотуючись у клубок, який товстішає ближче до фіналу) – усе це затримує погляд і збільшує відрізок часу між точками «взяв книгу до рук» і «почав читати».
Сюжет роману спочатку нагадує класичний детектив: слідчий Андрій Безус отримує нове завдання – розслідувати масове отруєння власниці квартири на Троєщині та двох її квартирантів. Головна підозрювана – Мавра – ще одна квартирантка, яка безслідно зникла, залишивши на своєму матраці альбом із фотографіями мерців… З такого прологу починається роман, а потім ти з головою занурюєшся в першу частину під назвою «Легенда про Мавру» – цілком реалістичну лайф-сторі про життя однієї провінційної дівчинки. Далі бере в полон зовсім інша друга частина – «Три любові Васі-Австралії», дещо стилізована під любовну драму, і нарешті розхитує уяву феєрично-містична третя – «Шлях до Нурундері».
Дія роману локалізується на Троєщині-Хрещатику, зрідка – в Австралії. Часові межі – 1985-2010 роки. Утім, авторові вдалося знівелювати такі поняття, як час і простір, в романі вони втрачають свою важливість. Реальне й вигадане в тексті зростаються так органічно, що періодично відкладаєш книжку і починаєш роздумувати над своїм життям, підозрюючи, що його теж написав якийсь автор із хорошим почуттям гумору і любов’ю до химерностей.
Узагалі, Олега Полякова вдруге (після дебютної книжки «Рабині й друзі пані Векли») хочеться похвалити за вигадливість та широту фантазії. Деякі епізоди настільки дивні й нереальні, що про них одразу думаєш: таке вигадати неможливо! І одразу хочеться адресувати до автора слова одного з його героїв: «Зізнавайся, діду, що куриш на ничці? Прямі поставки з Афгану? Дай нам пару тяг!». І це, на мою думу, чи не найкраща похвала авторській манері письма.
У романі багато героїв різних соціальних прошарків: слідчий Андрій Безус, працівниця фаст-фуду Мавра, безхатченко Вася-Австралія, хворий на епілепсію Ігор, офіс-менеджер Інка, стоматолог Даня, різнороб на будівництві Шльопа, загадковий заможний молодик Сковорода, повія Віола, благородна алкоголічка Пржевальська та багато інших. Цікаво, що жодному з них автор не дає оцінок, жодного не робить позитивним чи негативним. Саме тому, переконана, читачі зненавидять і полюблять абсолютно різних героїв.
Для творення сюжету автор використовує історію про Попелюшку, де дівчина з провінції у фіналі стає королевою (Мавра). Також розробляє (не знаю, свідомо чи ні) біблійні мотиви про спокутування гріхів через відмову від матеріальних благ (Вася-Австралія) та аскетизм, відчуження від світу на чверть століття (у власній квартирі), перебування наодинці зі своїм внутрішнім пеклом (Софі).
Книга читається легко, немов летиш на вірній автівці слідчого Безуса, трохи загальмувати доводиться лише в третій частині – з її розлогими описами давньої австралійської цивілізації Нурундері. Ти намагаєшся вгадати, яке відношення все це має до сюжету, але навряд чи вгадаєш (див. про «що куриш на ничці?», себто про безмір авторської фантазії), хіба що відчуєш. Однак не сумніваюся, що цей уривок – по суті, апологія альтернативної цивілізації, – також знайде своїх поціновувачів.
Одним словом, приготуйтеся дивуватися і забувати про час, сміятися й сумувати, захоплюватися й ненавидіти.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2016/10/22/212741.html
|
