Олександра Григорчук. Femme Watcher. Рівне: «Волинські обереги», 2016. – 104 с.
Зізнаюсь: лише віднедавна навчилась отримувати насолоду від поезії (все більше у прозі кохаюся). Знала лише, що поезію не обов’язково розуміти: її потрібно відчувати.
Тепер випала нагода прочитати збірку інтимних поезій Олександри Григорчук «Femme Watcher» («femme» – жінка, «watcher» – знавець, дослідник, спостерігач).
Вельми крутецьке видання, із гарнезним художнім оформленням, яке приємно тримати в руках і просто гортати, розглядаючи ілюстрації. А вже занурившись у текст – цілковито випадаєш із реальності, потрапляючи в інший світ. Світ Поезій. Кожен вірш – мовби окрема історія цілого життя. У кожному – своя тональність і настрій: від пронизливого мінорно-ностальгійного до більш радісного і чуттєвого. Та головне – у них є Душа. Відчутно, що всі ті рядочки пройшли крізь душу, серце авторки. Вони – щирі та справжні, сповнені Світла, того незримого і теплого, якого так бракує… Це так важливо і цінно нині, в нашому зачерствілому світі...
Навіяне Стінгом та Блоком
Ніч, місяць, затишок і ти
Читаєш книгу в темній палітурці.
І погляд мій не може не плисти
Обличчям, тілом в м’ятій сірій куртці.
Блукаєш в чорно-білих сторінках,
Ти весь у книзі, я уся в тобі.
Ти цілий світ тримаєш у руках,
Тобі від нього так не по собі.
Напружив брови, підборіддя гладиш,
Ця книга – це мої тобі листи,
Мої зізнання… правда, що не зрадиш?..
Ніч, місяць, затишок і ти.
Напозір описано лиш кілька миттєвостей, але насправді, в рядках і між них – ціла історія ніжних, чуттєвих стосунків Його та Її…
Прочитала запоєм цю книгу поезій, наповнившись безліччю емоцій і вражень, а ще – Світлом. Без зайвих слів:
Я мандрую навпомацки Всесвітом.
Певна, що чиню вірно.
З кожним днем сподіваюсь побачити…
Й почутися вільною.
Так, намацуючи кожен камінчик та кожен клаптик асфальту
Перед тим, як стати туди ногою,
Перечитуючи очі, вуста, інтернет та газетні шпальти
І питаючи себе, чи вірною прямую дорогою,
Я вчуся по-іншому дихати,
Відчуваючи серцем молекули.
Дуже тяжко зайвого здихатись,
Бо без нього ламає подекуди.
Бо це зайве все накопичуючи,
Думаєш, що без того не вдасться.
І мізерне «щось» возвеличуючи,
Ти збиваєшся з власного щастя.
Відчуваючи Всесвіт клітинками шкіри,
Наперед дізнаюся, аби ж не забути,
Що тоді не забракне у себе віри,
Як навчуся все слухати, а потрібне – чути!
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2016/08/28/171357.html
|
