Оксана Лущевська. Синя парасоля: для дітей від 5 років. – Чернівці: Чорні вівці, 2016. – 34 с.
Отак: коли тобі сумно і барабанить дощ. У великий небесний барабан, який не втомлюється гудіти і лякати усі твої не-дощові думки, сухі-сухісінькі у теплій кімнатці твого дитинства. І ти зустрічаєш Його, Сірого Короля, якому теж ні з ким поговорити. Про паперовий кораблик, у якім мрієш попливти з бедриком-із-сімома-цятками – маленьким сонечком до великого Сонця, яке дружить з Вітром, що рухає кольорових вітрячків. Це історія про так і не куплену лійку-равлика, бо все одно – дощ буде! Ти ж у це віриш!!
Це історія Велосипеда, на якому хтось тікає від дощу і росте-росте в ті хвилини, під холодними краплями, пришвидшуючи їзду. Бо насправді так: ми ростемо під дощами і часто в житті «бувають дні такі дощові, що калюжі розливаються одна за одною, і ціле місто стає морем […] І це море таке справжнє і надзвичайне, що мені не віриться, що ми живемо в місті без моря» (с.9).
І як важливо – у цей дощ – не одному, не самому. А зі сонечком – бедриком, що «пурхає на мій палець. Я саджу його в паперовий кораблик, сідаю сам… Мить – нас підхоплює хвиля. Ми – у морі» (с.12).
Море – посеред міста. Де мокрі будинки і люди чекають тепла. І ховаються під парасольки. І їм холодно. І вони стають дітьми, і помічають таки за вікнами Сірого Короля, бо він «приходить, коли починається дощ» (с.3) і хоче слухати їх казки – йому ж ніколи ніхто таких не читав.
«Я читаю. Читаю. Читаю. А Сірий Король повторює і повторює за мною. Слово за словом. Слово за словом. Мовби хоче вивчити всю казку напам’ять» (с.7).
Коли дощ – добре читати казки. І він швидко мине. Ти й не помітиш! А казка триватиме. А потім будеш пригадувати її, коли виростеш і перестанеш помічати Сірого Короля у вузенькій рамі свого вікна. Так буває…
Це ще й історія про дощ і тата, який іде. Про дощового тата. Якого чекається, як хорошої погоди, незважаючи на невтішні прогнози синоптиків. Бо ж дорослі люблять усе прогнозувати. Передбачати. Складати плани. І забувають – любити. І брати зі собою. Хоча: брати зі собою і любити – майже одне і теж.
«Тато завжди йде рано. Навіть у дощ. День за днем дощить і дощить. Та попри те тато бере свою синю парасолю і йде. Нині мені хочеться стати парасолею. Синьою, великою. Якби я знала, як перетворюватися, стала б парасолею негайно. Татовою. Він же її не забуває» (с.29).
Все насправді просто: ніколи не забувайте парасолю! І тих, кого любите. Або: ваша синя парасоля має бути з вами і тоді, коли сонячно.
Нова книга Оксани Лущевської складена з п’яти коротких дощових історій, кожна з яких надихає на день-без-дощу – з книгами, корабликами і вітрячками, велосипедом і татом, який повертається. І з синьою парасолею, яка знає про мрії доні. І про мамині – теж. У місті без жодного моря. У місті, в яке час до часу повертається Сірий Король. Щоб почути чужі казки…
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2016/06/15/073728.html
|
