Про книгу Кості Мордатенка «Милостива цното спраглих вуст».
Над Землею, де щойно сотворилися чоловік та жінка, витав Дух Любові. Час від часу він проявлявся в словах, і слова ці ставали віршами. Здається мені, саме так, десь в глибині віків, народжувалася ця книга.
Костя Мордатенко вирізняється своїм ні на кого не схожим голосом. Його поезія – безособові згустки почуттів. Одні з них випромінюють божественне сяйво, інші сочаться кров’ю. Вірші Костянтина можуть подобатися, або не подобатися. Та одне скажу з певністю: ТАКОЇ поезії про ЛЮБОВ ви не прочитаєте більше ніде.
Первородні слова, витягнуті на світ Божий з глибин народної пам’яті, мережать сторінки його книги. Часом незрозумілі, вони зате дають можливість впритул наблизитися до невимовної суті буття. Оригінальні, іноді неоковирні рими народжують своєрідну ауру, а вкупі із старовинними словами роблять вірші твердими, мов камінь:
«вúшне, вúшенько! пнешся увúсь,
ти любаска, а я твій милýн,
йди до мене, низенько схились –
поцілуй».
Порівняння, котрі знаходить автор, метеоритами врізаються в мозок, часом шокуючи читача:
«я хочу бачити власну смерть,
її сідниці стискати, навіть;
запнись халатиком, мамо, змерз, –
це я з животика випинаюсь».
Викресані порівняннями, в підсвідомості часом зринають еротичні образи, які, за всіма формальними ознаками, мали б здаватися грубими аж до порнографічності, але – цього не стається. У віршах Костянтина найвідвертіша еротика виглядає природною, як природною була оголеність чоловіка і жінки на початку світів. В цьому є диво, котре дарує нам автор.
Почуття до жінки охоплює весь спектр – від тваринного потягу і до рядка: «дивитися на жінку голу//і бачить Господа у ній». Зв’язані з жінкою переживання то світяться безмежним щастям, а то гіркотою розлуки:
«я задихався, не міг ходити,
і втратив мову, зламав мольберт,
я плакав поспіль сімнадцять тижнів,
перш ніж убити в собі тебе…».
Проте, тема кохання затісна для емоцій, про які хоче повідати автор. В його віршах Духом Любові пронизані всі сфери людського буття. Читач натрапить у збірці на спогади дитинства, або й на дитячі твори. Одним із найсильніших у книзі є вірш про матір:
«……
Ви спали без ковдри, в сорочці,
ось так: підібгáвши коліна,
як зірваний вітром листочок
і пахли, як висохле сіно;
…….
як спали, я з Вами балакав,
легкé простирадло накинув,
і дивлячись, тихо заплакав,
Ви схожі були на дитину;
і сльози ковтаючи нáтще,
не сердьтесь, що бачимось мало;
Ви схожі були на зерня́тко,
на дівчинку в ліжечку, мамо».
Задуматися над Істиною змушують слова благоговіння Поета перед природою і пошуки Бога в ній: «крапелькú звисають з гíлки//отченáшем з вуст дитячих».
І в кожній поезії присутня первісна, палка пристрасть, яка, звісно, охоплює й наше єство.
Можна було б наводити приклади далі. Але навіщо, коли читач і сам знайде ці рядки, перегорнувши сторінку. Однак, насамкінець дозволю собі ще процитувати:
«тремтиш , як брúжа , шкіру з себе здер,
щоб нею вкýтувати змерзлих перехожих,
і так переживаєш за людей,
що пальцями розгладжуєш їм зморшки».
Хочеться, щоб читач, цей «змерзлий перехожий», зумів почути невидиму струну в своїй душі, котра зазвучить в унісон із Любов’ю, якою так щедро ділиться з нами автор.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2016/05/31/071854.html
|
