Леонід Кононович. Чигиринський сотник. – Х.: Фабула, 2016. – 354 с.
Якщо авторові цього роману закинути подібність його «хтонічної» символіки до сучасних голлівудських зразків у жанрі фентезі, то він зазвичай відробиться слушною філіппікою не на користь західній культурі. Мовляв, відьми верхи на свинях в його «Чигиринському сотнику» (Х: Фабула) – не ремінісценція з «Володаря перснів» Толкіна, а образ із українських заклинань. І взагалі, шкода, що чудовий лицарський роман Леоніда Кононовича доводиться рекламувати як «українське фентезі» - щоби сучасному читачеві зрозуміліше було.
Загалом будь-яка архаїка того стародавнього часу – відьми, лісовики, русалки включно із Бабою Ягою і Змієм Гориничем – сприймається, як знати, за «фантастичну» лише крізь призму християнського світогляду. Натомість поганська історія нашого краю багата на ще й не такі чудасії, з якими вкраїнський люд жив у далекі «міфологічні» часи. А саме тоді «як молилися наші щурі та пращурі Батькові Трояну й Матері Божій, Пречистій Ладі, то помагали їм у бою і земні сили, й небесні… і коли запорожці через підступи ворожі почали вже й на силі занепадати, а пани зі шляхтою почули теє та й розгулялися, мов тії свині в городі».
Бо частенько в «Чигиринському сотнику» балакають, «ніби не вовки це, а вовкулаки, якими поперекидалися ляхи да уніяти, щоб весь православний люд під корінь зо світа звести». І часто-густо в цій оповіді буває, що «озирнувся Михась, а ящур уже наздоганяє їх, пащеку роззявив, язика вивалив, і видно, що в роті у нього кілька рядів зубів, тонких і гострих, наче у щуки», а в небі, крім того, звіздар Мурмило верхи на драконі мчить, і нікуди від цієї казкової пошесті не дітися. Хіба що дочитати до кінця й продовження чекати, бо усе це про становлення-виростання молодого козака, а що воно далі буде, то лише сам Пан Автор відає, що йому, звісно, Пан Бог у тому всіляко допомагає.
Тож казки, легенди та перекази оживають у романі Кононовича молодильними яблуками національної традиції. Тут кидають пасмо волосся, і біжить річка, а дівки тут такі, що «одна брова варта вола, а другій брові й ціни нема», і та само нема на це ані ради, ані Номиса з Лейтесом і Яшеком, щоб ці приповідки в історію наського письменства записати, класифікувати і до шкільної програми включити. Тільки читання і переказування з вуст у вуста і передавання з рук до рук цієї книжки про ключі до життя на землі назвою Україна, що означає «Богом Украяна».
То що ж це справді за роман? Захоплюючий травелог, чи пак подорожня історія, істерн, вартий дюжини західних вестернів, козацький бойовик, що читається на одному подихові, гідний негайної екранізації? І якщо вже, любий читачу, з нами Бог (і такі автори), то якого ще ворога нам боятися? І якщо не читати нам такі книжки, то кому ж їх тоді читати? Не ляхам і не німцям, як той казав, бо вони свої мають – і книжки, і володарів думок, і власників перснів. І демонологія оповіді у «Чигиринському сотнику» може сприйматися за «фантастичну» лише упередженим, сучасним читачем. З точки зору історії мало що в романі видається казковим і небувалим, і наразі лише його гостросюжетна моторика виводить оповідь за жанрові межі. Бо це справді екстремальне чтиво, що вибивається з-поміж інших, наче козацька сальва з романного мороку нашої сивої давнини.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2016/05/20/073417.html
|
