Володимир Войнович. Малиновий пелікан. Х: Фоліо, 2016.
«Роман-памфлет» або «роман-розчарування» у пострадянській літературі стає, здається, фішкою «живих класиків». Не встигли ми відійти від гостро критичних «Записок українського самашедшого» Ліни Костенко, у яких авторка намагалася дати визначення специфіці українського «самашедствія», як російська література дала відповідь – «Малиновий пелікан» від Володимира Войновича. Обидва твори написали автори уже в похилому віці, і це відчувається у кожному абзаці. Навколишня дійсність відлякує непроглядним мороком, а те, що відбувається з суспільством, ставить під питання світле майбутнє молодої «дегенерації». І навіть попри те, що справи і в Росії, як і в України кепські, Володимир Войнович та Ліна Костенко не позбавляють своїх романів певної наївності: а може, все-таки найтемніше перед світанком?
Кожна думка у романі сама по собі є слушна. Критика виправдана. Суспільство описано наче реалістично. Однак роману-памфлету Войновича, як власне, «Запискам…» Ліни Костенко не вистачає добра в тексті, що характерно для романів-памфлетів. Певний «перекіс» в акцентах навіть во благо, це все одно «перекіс»: «…Навіщо він (ред. – Самі Знаєте Хто) ганяє по Москві з цими мотоциклістами, «кадилаками», «мерседесами» і броньовиками? Скільки ж усе це може коштувати, скільки всього хорошого можна за ці гроші побудувати, дітей скількох вилікувати». Дійсно – навіщо? Хоча з цією думкою можна загратися. У кожного ж свої критерії розкоші. Скільки є речей, які нам взагалі не потрібні, але ми їх маємо і робимо з того набуток.
Що видалося мені насправді цікавим у цій книзі, - це гумор Володимира Войновича, через який він відкриває завісу театру абсурду в російському суспільстві: «Виходимо, так виходимо. Я розумів, що до Скліфа ми ще не доїхали, я якщо так, то куди виходимо, навіщо виходимо і де Варвара?». Як з’ясувалося – вона вийшла на попередній зупинці. Непогана, насправді, ілюстрація відомого вислову «не всі дома»…
Еріх Марія. Ремарк писав: «В темні часи добре видно світлих людей…» , власне, теж саме можемо сказати і про хворе суспільство, у якому здорові – це білі ворони. Хворе суспільство сприймає вільних і мудрих людей за божевільних, інакомислячих. Тут доречно згадати Орвелла. В Росії, як відомо, існує традиція знищувати такий підозрілий «сегмент». Показовою є сцена з генералом, коли головний герой ніяк не міг підтвердити, що його паспорт належить йому – тобто, що він це він: «І фотографія на ньому (ред. – паспорті) моя. Це фотографічний знімок мого обличчя, зроблений в офіційному фотоательє на Ленінському проспекті, за що я заплатив дев’яносто рублів. Тут, бачте, все моє: очі, вуха, родимка на лівій щоці». Ну, власне, і Ленін на місці…
Володимир Войнович називає другорядних героїв – вони ж типові представники сучасного російського суспільства – «Іваном Івановичем». Як пам’ятаємо, в Росії Іван - він же Дурень…
Але давайте повернемось до суті справи. Якби не кліщ, то б і роману «Малиновий пелікан» як такого не було б, адже саме укус кліща започаткував розвиток усього сюжету. Тут і швидка допомога, і соціальні типи в асортименті, і політичні чвари, і Донбас, і Крим, і Америка, куди ж без неї рідної. Досвідчений читач безумовно проведе паралель між кліщем та пропагандою в мас-медіа чи «паразитами людського роду», якщо піти далі, то можна знайти прив’язку до корупції: «Раніше присвоювали сотні, ну, тисячі, ну, десятки тисяч, але зараз крадуть і вивозять за кордон мільярди».
І про все це пише Володимир Войнович, утім кліщ, як з’ясувалось, це не символ – кліщ це просто кліщ: «…не фігуральний, не депутат якийсь там, не міністр, не прем’єр-міністр… а звичайний лісовий кліщ, маленький такий, членистоногий», тобто – підсумуємо собі - дрібна, незначна проблема у хворому суспільстві може призвести до фатальних наслідків і, водночас, доволі таки корисних прозрінь. Не дивно, що в центрі твору – письменник, людина, що бачить проникливіше, вдивляючись у корінь проблеми. Саме тому деякі банальності (на перший погляд!) у ході розповіді перетворюються на філософські роздуми на тему... Про те, що «ми всі комусь заважаємо». Про рівність та справедливість. Про кощунство. Про походження людини від мавпи і людину взагалі як ворога природи, бо «пожирає все живе, виснажує земні надра, ліси і поводить себе як найненажерливіший хижак». Власне, у підсумку – «завдяки діяльності людини ріки міліють, ліси вигоряють, в небі з’являються озонові діри».
Та все ж, роман-памфлет Володимира Войновича «Малиновий пелікан» можна з впевненістю назвати «Записками російського самашедшого». У «Записках…» Ліни Костенко наголошувалося, що кожна нація має свою специфіку божевілля. От і російський діагноз: «Одні вергають мільярдами, інші в кишені дріб’язком дзеленчать. Пияцтво, наркоманія, низька народжуваність, висока смертність. Законів немає. Той, що вкрав мішок картоплі, сидить в тюрмі, а хто присвоїв мільярди, будує палаци». Це щось до болю знайоме, ні? Специфіка то в наших країнах різна – з цим нема сенсу сперечатися, - але хвороба у нас одна.
Найважливіший месидж цієї книги – принаймні, я для себе це підкреслив як основне, - потрібно, «щоб пройшла революція в головах». Було б непогано, коли б люди бодай час від часу обдумували причини і наслідки своїх дій… І ще таке питання: що означає «жити правильно» по Войновичу? Хто і коли жив на цій Землі «правильно», і хто кому коли казав, що таке «правильно»?
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2016/04/20/130111.html
|
