Петро Коробчук. Адажіо Альбіноні, або Сім білих сонетів для Ніки. - Луцьк: Твердиня, 2016. - 84 с.
От би усе повернути можна було навспак…
Вето накласти на життєтрощі зненацька.
Кожній істоті й створінню – любові по вінця.
І – доброти. Доброї. Щирої. Чесної.
Петро Коробчук
Кожна трагедія – індивідуальна. Живі істоти народжуються та помирають – і люди, наділені свідомістю, і тварини, позбавлені можливості осмислювати життя. Ніхто не погойдне космічної індиферентності небажанням впускати у своє єство смерть. Ми замуровані у клітках власної свідомості, тож і в останню мить докричимось лише до себе, максимум – до тих, хто опиниться поруч. Фінальний вибух зруйнує всередині тієї індивідуальної клітки геть усе. В цьому можна не сумніватись – гахне як слід. Натомість чужих людей руйнівною хвилею не уразить. Надлюдський крик розчиниться у вічності разом з нами – нечутно, назавжди. Ми це розуміємо на глибинному рівні. А тому з гіпнотичним занімінням вглядаємось у картину Едварда Мунка, намальовану в експресивних кольорах. Ми приречені її розуміти. Бо трагедія – це не банальна статистика, яка супроводжує смерть мільйонів, а реальність кожного окремо узятого життя.
Ні, на секунду дзвін не стихає. Великий.
Й малесенькі дзвоники вторять йому. І маленькі.
День в гіркоту западеться. В чорнющу. Чорненну.
З чим гіркоту порівняти? А порівняти нема з чим.
На щастя, ми можемо вірити. Віра пом’якшує агонію на космічному мосту, послаблює неконтрольовану судому рук, що у розпачі охоплюють голову. Віра – це коли кожен може придумати собі Бога і вибрати об’єкт для просвітленої медитації. Той Бог аніскільки не переймається тим, що у своїй сліпоті ми чомусь вважаємо, ніби можемо його, Бога, вимислювати. Не переймається, бо це якраз він у своїй трансцендентній оселі вигадує нас – мільярдами.
Петро Коробчук написав поетичну збірку і назвав її «Адажіо Альбіноні, або Сім білих сонетів для Ніки». Книжечка складається з трьох розділів («Адажіо...» – один з них) і містить пронизливі вірші – «Шукаєш риму до слова мати », «Дерев’яні руки човна», «Крутиться дзиґою і летить по орбіті планета Земля…».
Композитор і скрипаль Томазо Альбіноні жив у 16 столітті і писав інструментальну музику, опери. З його іменем помилково пов’язують написання одного з найвідоміших музичних шедеврів – «Адажіо».
Італійський музикознавець і містифікатор Ремо Джадзотто у 1958 році написав і опублікував під іменем Альбіноні, творчість якого вивчав, твір для органа та струнних, відомий нині як «Адажіо Альбіноні». Трагічну велич написаного Джадзотто «Адажіо» можна порівняти з «Lacrimosa» з «Реквієму» Моцарта чи «Marche funèbre» з Сонати для фортепіано № 2 Шопена.
Ніка – собачка, яка померла. Це одна з тих істот, що ніколи не мали свідомості. Петро Коробчук любив свою собачку. Тож коли до тваринки прийшла смерть, віршник сів писати поетичні рядки.
Під музику «Адажіо» ховають людей – відомих і пересічних. Але любов не може бути єрессю. Тому поет, оплакуючи домашню улюбленицю, обирає для віршованих рядків жанр сонета – білого, а для звукової доріжки – безсмертну музику Джадзотто. Це по-чесному. Інакше й писати не варто: «Оболонка ще вдома, ще тут, душа ж… відлетіла. / І не кажіть, що у них, у тваринок, немає душі. / Невеличка – та є. І нелукава. І світла…» . Зрештою, який смисл економити на жанрах і стилях, на словах і музиці, коли мова йде про любов, трагедію? Невже смертним людям, котрим дозволено видумувати богів, хтось заборонить оплакувати тих, кого вони люблять – людей і звірів, – оплакувати щиро, щоб їхні сльози розчулили трансцендентного Бога? Може, тоді він не шкодуватиме, що змарнував стільки часу, нас, черствих, вигадуючи…
…Позичив лопату. В закам’янілому ґрунті видовбав яму.
Навколішки стоячи, опустив твоє тіло. Навколо нього –
речі улюблені. В прірву жменями землю важезну вкладав.
Слізьми душився. Знав. Але змиритися – ні…
Катарсис – найважливіший критерій, якщо йдеться про мистецтво. Це лакмусовий папірець для перевірки нашої справжності. Бо якщо свідомість, наявність якої відрізняє нас від тварин, у часі життя не зливається з умінням любити, тоді нас і справді вигадували марно – нас і наших безпорадних глиняних богів…
P. S. Це мала бути стаття про нову Коробчукову книжечку. Але це лише кілька думок, нею інспірованих
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2016/04/04/085233.html
|
