«Хто прокинеться першим, збагне, що вертатись - клопіт», - так починається поезія Романа Скиби «Одіссея-2000», яка відкриває останню з п’яти збірок, що склали його нову книжку зібраного «П’ятизнак, або Життя і нежить».
Очевидно, сам поет якнайкраще знає, наскільки це клопітно – вертатись, але, тим не менше, таки робить це знову і знову, хоча й стверджує: «Я не хочу вертатись першим, / Бо із перших росте трава». А проте – «Повертається плазма у жерла загаслих вулканів…»
І – повертається до нас Роман Скиба, «поет у законі», як він сам себе любить називати, автор 11-ти поетичних книжок (з перевиданнями), (з них три складають твори для дітей), організатор і учасник численних творчих акцій та імпрез, засновник кількох літературних конкурсів («Культреванш» та «Ноосфера»). Пісні на його вірші виконують українські гурти від «Піккардійської терції» до «The Ukrainians», а рядки про свинку, якій «не дарують… квітів», та про кролика Петрика вивчають напам’ять діти з різних куточків України.
Написати про поезію Романа Скиби у невеликій рецензії вичерпно – річ, звісно, неможлива. Тому я спробувала віднайти якийсь метафоричний образ, що міг би найвлучніше схарактеризувати цей корпус текстів загалом. Мені здається, найдоречнішим тут буде говорити про поетику повернення. В чому ж вона полягає?
Перш за все, це повернення до читача з тими самими віршами, які вже були друковані окремими збірками («Мене назовуть листопадом», «Осінь на місяці, або Усміх дракона», «Тінь сови», «Зоря Аркада», «Одіссея-2000»), а тепер зібрані під однією обкладинкою. Жодного нового тексту читач тут не знайде – однак книжку прочитає без відчуттів на кшталт «таке вже було», «набридло», «старе» та ін.: вірші Скиби, кожен з яких, напевно, прозвучав на різноманітних літвечорах не менше десятка разів, мають дивовижну здатність не втрачати свіжості й сили впливу на реципієнта, навіть коли він чує їх усоте.
Це також повернення до власних поезій з позиції набутого вищого рівня майстерності – і нещадне редагування не раз друкованих речей. Поет завбачливо попереджає: «Якщо ви помітите певні розбіжності між опублікованими тут текстами та їх попередніми інкарнаціями, не дивуйтеся – деякі вірші ростуть і змінюються, як і ми…»
Це безстрашне повернення до силабо-тоніки у найкласичнішому її варіанті в часи тотальної «верлібрізації» української поезії, яка відчайдушно намагається ствердити свою «європейськість» і маніфестує остаточну смерть римовано-ритмізованого вірша – проте, як бачимо, невдало, оскільки Роман Скиба вперто повертається, і нічого з тим не зробиш.
Крім того, на образному рівні - це повернення до оспіваної поетами кількох століть античності; але що такий факт важить для Скиби, який знає: «Поети всіх віків мої писали вірші»? А тому самозабутньо вибудовує химерний світ, де триває «Одіссея-2000», де «Дев’ять грамів до неба. Один океан до Ітаки», де «Волосся Сократа росте в глибину», а «…на стелі / Павуки заснували Рим».
Це глобальне світоглядне повернення до одвічних цінностей, від яких сучасна постмодерна доба так уперто намагається відмовитися, маніфестуючи «безцентровість» і «неієрархічність» свого світорозуміння. А поезія Романа Скиби таки ціннісно орієнтована, і в ній маємо справу з класичною гуманістичною моделлю. Куди подітися від граничної чутливості до чужих бід: «Я живу в телефонній буді. / Інколи мені дзвонять… / Дзвонять ті, в кого сни хороші, / Дзвонять ті, в кого хворі діти»? Що робити з трепетним ставленням до жінки, поклонінням їй, перетворенням її на Королеву («Якщо у місті є Королева, / Вона чекає тебе сьогодні»; «Павутинка видима, хоч рука прозора»), яке виливається у цнотливо-тремку еротику, здавалося б, недоречну й кумедну на тлі відверто порнографічних ескапад поетів 90-их і 2000-их («Я тебе роздягатиму, наче банан…»; «Найнезнайомішій незнайомці»; «Вона, або Балада про перелесника»; «Це я, королево. Пізнали? Той самий…»)?
Повернення відбувається у разі, коли є куди й до чого повертатися. Роман Скиба знає, що є. І знає його читач, відданий йому до кінця і готовий іти за ним навіть до «кінцевої без ескалатора / На ймення Тартарари».
Тож, хто не боїться клопітного вертання, нехай відшукує у книгарнях зібране Романа Скиби, книжку, яка, сподіваюся, не залишиться непоміченою в широких літературно-критичних і читацьких колах, адже її поява ще раз потверджує: українська література на сучасному етапі не готова до тотальної «постмодернізації», українська поезія бажає рим і ритму, українська душа прагне зберегти свою ціннісно орієнтовану світоглядну систему, українські поети оспівують жінок, а український читач адекватно сприймає слова: «Вибачте, ми у храмі»…
Наостанок – нагадування від Романа Скиби:
Що ж вертатися, як не першим?
А із перших росте трава…
Скиба Р. С. П’ ятизнак, або Життя і нежить. Поезія. – Львів: Апріорі, Київ: Маузер, 2008. – 292 с.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2008/11/27/073134.html
|
