Брати Капранови. Забудь-річка. К.: «Нора-Друк». 2016.
Перше і непереборне правило відгуку, чи то пак, рецензії: обговорюється текст, а не автор. Менш за тим і знаючи це, не можу втриматись і почну з авторів.
Історія літератури знає доста прикладів успішних авторів-родичів: брутальні вигадники брати Грімм, соціальні провидці брати Стругацькі, «різб’ярі» брати Гонкури, дотепні і афористичні брати Жемчужнікови (Козьма Прутков)… я б ще додав літературних «братів» Ільфа і Петрова. Тобто, брати-талановиті автори є, а братів-графоманів нема.
Тож до «Забудь-річки» я брався вже упередженим – написане братами Капрановими апріорі не могло бути неякісним….
Коли у творі йдеться про події, дражливі для суспільства, то про погану літературу кажуть «кон’юнктурна», а про справжню – що вона «на часі».
«Забудь-річка» – саме «на часі».
До того ж написана за всіма канонами успішного роману. Тут і розлога географія пригод, і контрапунктом – про події, розведені у часі, і достовірні подробиці життя у Західній Україні 40-х. Навіть сомалійські пірати затишно і цілком логічно прилаштувалися на сторінках роману.
Не секрет, що за кожним твором стоять вподобання чи антипатії автора – як би їх не намагалися приховати. От і в «Забудь-річці» неозброєним оком видно упереджене ставлення авторів до філологінь – саме їх показано, як головних жриць найдавнішої професії серед студенток КДУ ім.Шевченка. Сприймайте, як жарт….
На противагу Очаків виписаний з любов’ю. І тут я на боці авторів. Щоправда, з чисто побутових причин: у 80-х в Очакові моя дитина обпекла ногу, і фахівці військово-морського шпиталю застосували ліки, які розробили і виготовили самотужки. Столичні колеги оцінили результат лікування.
Що ж до степової очаківської природи, засвідчую: вона цілюща. Може тому автори і трактують Очаків, як місце, куди герої їдуть, певною мірою, у пошуках себе.
Якщо вирізняти головних героїв, яких, насправді, аж п’ятеро, за соціальними ознаками, то Павло Соколенко – незаможне селянство, Степан Шагута-той з 40-х – справний хлібороб, Станіслав Ліщинський – українське шляхетство, Уляна – українська інтелігенція, а Степан Шагута-сучасний – надійний щит України… та є ще один головний герой – Степан Шагута-молодший – надія України.
Щодо перших трьох, то показово, що і Павло Соколенко, і Станіслав Ліщинський стали Шагутами, а не навпаки. Україна – хліборобська держава….
Подробиці роману інколи химерні… а тому правдиві. Чого лише вартий епізод, коли один новоспечений канадієць попав до Канади по свинячому документі.
Подробиці… я взагалі палкий прихильник подробиць – цих скупих рухів тонкого пензля, які і створюють достовірність.
Директор школи, «визволитель» зі Сходу, чомусь відразу викликає немотивовану антипатію. Може своїми калошами і безапеляційним тоном?.. та у скрутну хвилину саме цей антипатичний чоловік проявив принциповість і тим самим зберіг життя кільком десяткам безневинних людей.
Або майор-особіст, який поводився як лайно і помер у лайні. Попри натуралізм и певну прямолінійність подачі, ситуація позірно правдива.
Химерно поданий у романі український народ – в особі однієї людини. Філософа з великим носовичком. Він все бачить, все розуміє. На все має власний погляд. А що не лізе поперед батька у пекло, то ще не прийшов час. Але у фіналі, на Майдані під час Революції Гідності, ми бачимо і філософа з паличкою і недовилікованою ногою. Як він сам відчайдушно жартує: «користі від мене небагато, може, як впаду, то якийсь «беркут» об мене перечепиться…»
Філософ зник, пропав без вісті – і це теж показово. Бо героїв-українців набагато більше Небесної сотні.
Якщо ж говорити про головну ідею роману, принаймні,як я її побачив, то вона така: Україна повинна навчитись себе захищати. Тому так детально і розповідається про вишкіл у всіх арміях, які воювали у 20-х – 40-х роках. Тому з’акцетовано увагу на тому, що у німецькій армії берегли своїх вояків. Тому німецькі офіцери і не йняли віри: чому кожного разу червоноармійців женуть на пристріляні фальш шанці, де кулемети вкладають їх сотнями?
Тому, на вимогу часу, маємо відродити своє військо, привчатися не складати голови за Україну, а перемагати її ворогів. А вже потому збудуємо суспільство, варте Степанів Шагут. Всіх п’ятьох.
І вже зовсім наостанок. Чому за книжку братів Капранових взялося видавництво «Нора-Друк»? Відповідь я знайшов у тексті. Суб’єктивну відповідь, але мене вона влаштовує. Хто в тренді, може пошукати сам…
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2016/03/17/074301.html
|