Олег Поляков. Рабині й друзі пані Векли: Роман. – К.: КM Publishing, 2015 – 352 с.
Цей світ давно набрав шалених обертів. Механізм тріщить, розпікається, димить, гайки вилітають з нього, наче кулі, нищачи на своєму шляху життєво важливі деталі. Гуркіт шаліє всіма діапазонами медіахвиль, проте ніхто не дивується й не зважає на цей гул, як на фейкові новини. Цей створений для гармонії механізм здурів, не бажаючи отямитись і зупинитись на капремонт.
Гадаю, саме таку спробу змоделювання нашого ближчого майбутнього намагався звершити Олег Поляков у своєму майстерному романі «Рабині й друзі пані Векли», який вважають найкращим дебютом останніх років. Автор впевнено й сміливо озброївся деталями усіх сучасних жанрів, аби створити з них яскраві лаштунки, за якими приховав роздуми на вічні теми. Утім, жодної нудної моралізації ви тут не зустрінете, а чергування оповідачів та розкутий сучасний стиль постійно триматиме вас у тонусі.
Роман «Рабині й друзі пані Векли» можна прочитувати на кількох рівнях. Спершу може видаватися, що це звичайна глянцева історійка про авантюристку Веклу та її помічника Артема з елементами містики і детективу. Далі читач впізнає голлівудську сторі про невдаху Тому. Коли остання дійшла межі, їй, як благо з небес, трапляється вчитель, схожий на просвітленого монаха-філософа, що жорсткими методами тренує тіло і дух Томи. Уява вже моделює щасливий кінець типової казочки… Та раптом цей кінець стає початком зовсім іншої історії – цього разу постмодернової історії кохання Томи і Артема після їхньої 20-річної розлуки. Отже, дебютний роман Олега Полякова «Рабині й друзі пані Векли» – це авантюрна, захоплююча, нестримна у своїй фантазії мандрівка, яка здатна дивувати чимось новим мало не на кожній сторінці.
Водночас ненав’язливо, навіть несподівано вигулькують із нових сторінок повчальні розмисли на вічні теми: що є справжнім змістом буття, для якої саме мети ми вдосконалюємо своє тіло та тренуємо дух, чи здатне яскраве віртуальне життя замінити спілкування з родиною у щоденному побуті. Проте автор не моралізує, а лише після завалення миготливих лаштунків стрімкого потоку життя підштовхує читача до рефлексій.
Героям Полякова важко зупинитись, вирватися з шаленого виру юрби з його тотальними матеріальними цінностями, але кожен з них бореться за свою вічну душу, почасти – відчайдушно, з надривом.
Автор добре відчуває тенденцію у суспільстві до втечі із мегаполісу (з його виром боротьби за успіх) до тихих безлюдних місцин – задля пошуку внутрішньої гармонії. Очевидно, саме із цієї причини героїня Векла віддаляється від успішного світу проектів та подіумів. Шукання притулку для своєї душі водить її то до безлюдного села, де залізна леді постає справжньою, без маски, з оголеною душею, то у монастир, де послушницею у виконанні простих обов’язків прагне духовного зцілення. Мабуть, у кожного повинен бути свій хутір для втеч і оновлення. Аби усвідомити, що «час існує лише через наш тваринний страх перед ним» (с. 260).
Зізнаюсь, я пристрасна прихильниця історичної прози (як документальної, так і різного роду містифікацій). Але переконана, що нашій сучасній літературі, як віддзеркаленню суспільних процесів і, навпаки, як впливовому чиннику на цей же процес, дуже бракує футуристичних творів та сучасним міфологем – отого ідейного погляду в майбутнє. Якраз це є у дебютному романі Олега Полякова: з одного боку, дрейфуючий острів-місто «Парадиз», архітектурні тенденції концептуального розвитку ресторанів та окремих містечок – житлових масивів, а з іншого, – хатня віртуальна гра «Володар серця». Одні захоплюють уяву, розширюючи горизонти мислення. Інші наче попереджають про наслідки того цифрового лиха, що пожирає наші мізки тепер. Зрештою, навіть химерні, викривлені стосунки між Артемом, Ларисою, Томою, Веклою та Романом – це те, що загрожує нашому суспільству у близькому майбутньому, якщо зараз не змістити шкалу цінностей.
Нинішня українська література здебільшого схожа на гуляння малих діток-роззяв, які намагаються рухатись уперед, але із розверненими назад головами (бо там таке цікаве відбулось!) Звісно, таке ходження залишає синці й подряпини, омиті гіркими слізьми. Порада дітям актуальна і для літературного процесу: «Зупинись, обернись, насолодись спогляданням, пороздумуй, а тоді, підкріплена знаннями, впевнено рухайся вперед, вдивляючись у далі горизонту, вслухаючись у звуки попереду». Нашій літературі бракує світлих утопій, адже уява виокреслює майбутнє.
Роман «Рабині й друзі пані Векли» – одна із таких спроб. Вдала чи ні – нехай кожен читач судить сам. Та принаймні оригінальності й сміливості їй не бракує.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2016/03/08/200639.html
|
