Цього вівторка у книгарні «Смолоскип» у рамках традиційної «Години з автором» відбулася зустріч з відомою українською поетесою Наталею Білоцерківець.
Під час зустрічі, що проводилась під егідою модератора Насті Євдокимової, було презентовано нову поетичну книгу з назвою «Ми помремо не в Парижі» (пані Наталія є авторкою тексту однойменної пісні). Книга вийшла у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» у серії «Українська поетична антологія», де раніше публікувалося вибрані твори Ліни Костенко, Юрія Андруховича, Сергія Жадана. Для вас пропонуємо найцікавіші фрагменти з розмови з поетесою.
Вісімдесяті для мене – це насамперед молодість
Я іноді слухаю звичайних старших людей, які жаліють за Радянським Союзом, але ж вони жаліють не за державою, а за молодістю, яка є найкращим періодом. Хоча в принципі вісімдесяті роки були досить тривожні, бо моє життя змінювалося і життя в країні змінювалося. Але при всій цій незбалансованості ті роки були загалом гарні. Навіть якщо згадати Чорнобильську трагедію і попри все те, залишилось відчуття «пронизливого світла». Якщо говорити про літературну спільноту того часу загалом, то це було відчуття, для деяких поколінь втрачене, було відчуття однієї команди. От я завжди це порівнювала з відчуттям як у футболі, коли результат залежить не від того чи хороший воротар чи хороший нападник, а у командній загальній грі. І от мені так здавалося, що це наше покоління вісімдесятих, воно мало це відчуття спорідненості, хоч були і суперечності, і був поділ на «метафористів» і «сповідальників» , але все одно це було відчуття взаємопідтримки і розуміння одне одного, і було відчуття ніби ми робимо якусь загальну спільну справу, командну роботу. Більшість цих людей є відомі, хоч ми й не були всі друзями (до літературного покоління вісімдесятників увійшли Оксана Забужко, Іван Малкович, Юрій Андрухович, Василь Герасим’юк – прим. авт.) Наші зустрічі були переважно неформальні - у когось на кухні, або у кого-небудь у майстерні. Я так собі думаю, що розвиток техніки хоч багато й дає, але багато чого й забирає. Бо той же фейсбук чи мобільні телефони, вони забирають безпосереднє спілкування людей одне з одним.
Шкода, що немає окремої премії світового масштабу за поезію
Бо Нобелівська премія в моєму уявленні в останні роки лише десь на 70% нагорода за літературу. Всі автори дуже і дуже достойні, але там враховується багато моментів крім літератури, якісь політичні моменти, диференціації за статтю чи регіоном. Іноді так думаєш – от десять років не було жінки-авторки, напевне десь скоро серед номінантів має з’явитись жінка; вже багато років не було номінанта з Азії – отже має з’явитися автор з Китаю чи Японії. Мені часто здається, що Нобелівська премія – це нагорода за долю. Герті Мюллер навіть було записано «за особливу долю». От часто дається ця нагорода хорошому, справді достойному автору але з відтінком «за долю», за певне відкриття. Так само як і цьогорічна нагорода Алексієвич (цьогорічна лауреатка Нобелівської премії, білоруська письменниця Світлана Алексієвич) має очевидний політичний підтекст. І тому мені завжди було цікаво стежити хто отримав букера, бо там немає цієї складової, ти знаєш напевне, що це буде нагорода справді за хороший цікавий роман чи повість.
В авторах я ціную готовність розвиватись та змінюватися
Мені подобається як пише навіть не старший Андрухович, а молодша Андрухович, адже до старшого в мене є відчуття, як казав один поет: «Я дійшов свого зросту і сили». І от у мене є таке відчуття до деяких авторів, до яких ще можна віднести Оксану Забужко, що далі вони ще можуть щось змінювати в плані теми, жанру, але навряд чи вони зміняться радикально. А от у Жадана є таке відчуття, що це людина, яка спроможна рухатися далі, і те саме стосується й молодшої Андрухович, є відчуття, що в неї ще багато хороших творів попереду.
Те саме стосується й конкурсу «Смолоскип», в якому я входжу до складу журі десь більше 10 років. Мені завжди були цікавіші рукописи, які, можливо, не такі відшліфовані, бо зараз досить освічене покоління і всі вже знають як добре писати, як експериментувати з мовою, з формою вірша. Але мені завжди були цікавіші ті твори, які нехай трохи і незграбні, але в них є щось своє, яскраве, іноді воно не натягує ще на книжку але його приємно читати.
Зараз в молодій літературі виробляється другий ряд
По суті, це хороша література, її приємно читати, але я би не бралася когось виділяти із цих авторів. Відчутність потужних перших збірок все ж не применшує таланту цих авторів. Геній в принципі може будувати себе протягом життя.
Колись один автор, коли його попросили оцінити свою творчість сказав таку розкішну фразу: «Я перший в другому ряду.» - і ця фраза є справді універсальною. Це ж ніби й скромно, але поняття ряду воно таке невизначене – що таке перший ряд, де він закінчується? І коли ти перший в другому ряду, то може ти одночасно і в першому ряду? Можна сказати, «я кращий у третьому ряду» і це теж непогано, як, наприклад, журналісти; якщо в кожному ряду по десять, то ввійти в тридцятку кращих – чим це погано?
Графомани - це не так уже й погано
От всі так часто вживають слово «графоман» у значенні лайливого, а я вважаю, що це добре, коли люди пробують писати. Це чудово, коли люди пишуть, нехай і зовсім наївні тексти, нехай зі сотні віршів притомним буде лише якийсь рядок. Із графоманів зачасту «виростають» якщо й не письменники, то принаймні уважні читачі і поціновувачі літератури. Тим паче поняття «графоман» таке відносне. В свій час і Загребельного називали графоманом.
Жінкам у мистецькому середовищі важче
Навіть зараз, коли всі ці суперечки про емансипацію, здавалося б, вже давно не повинні бути актуальними. В суспільстві склався несправедливий поділ на літературу жіночу і «нормальну». Наприклад, «оце хороший роман, а це хороший жіночий роман», «оце чудовий письменник, а це одна із найкращих поеток». В цьому ніби мимоволі відбувається відсторонення, ніби полегшення жіночого письма, відсунення їх на другий ряд, мовляв, хіба хтось один із письменниць зможе колись наблизитись до цього елітарного, чоловічого ряду. Це як у вісімдесятих, може бути тільки Ліна Костенко чи Ірина Жиленко, а поза тим ніхто, чи як зараз є Оксана Забужко, а інших жінок не існує.
Насправді немає ніякого значення те, де ми помремо
І мій вірш «Ми помремо не в Парижі» я б ні в якому разі не радила б сприймати буквально, як і будь яку поезію. Це ж просто символ. Місце смерті напевно більше має значення у світі художньому, ілюзорному, у літературі чи кіно. В реальному житті, на мою чисто суб’єктивну думку, смерть - це страшно.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/events/interview/2015/11/20/074619.html
|
