Гурам Петріашвілі. Чудеса Маленького Міста. - Львів: Видавництво Старого Лева. 2009. -215 с.
Як правило, ми з дітьми відразу читаємо декілька книжок. Одну — вдень, коли потрібна невеличка перерва, другу — уривками по черзі на вихідних, третю — ввечері перед сном.
Зараз ми відклали всі книги і читали лише цю. Дивовижну. По два оповідання за один раз. Не більше-не менше. Бо вони такі, про які треба ще й подумати.
Постраждали капітан Врунгель, корейські казки і навіть найулюбленіші «вечірні» дитячі віршики Хармса.
«Чудеса Маленького Міста». З цією книжкою все було не так, як завжди. Цього разу не бралися до уваги такі відмовки дорослих, як пізні приходи додому, головний біль чи позбавлення казки за погану поведінку. Додому всі приходили вчасно, поведінка коригувалася самостійно і без впливу дорослих, форс-мажори відмінили як вид.
«І сумно, і весело водночас», — так трьома словами пояснив мені секрет привабливості цих казок старший.
До речі, така таємниця Полішинеля чомусь незрозуміла багатьом сучасним дитячим письменникам. Їм і невтямки, що дитині потрібен матеріал, за допомогою якого вона виховуватиме в собі вміння співчувати та співпереживати іншим. Більшість сучасних книжок лише розважають. Втім, розважаючи, вони не навчають любити. Прочитав і забув. Ми їх теж читаємо, адже ми маємо знати, які вони, але їхні герої дуже швидко стираються з пам’яті, ніби їх з наших голів вимітає невидима мітла.
З іншого боку в своїх розмовах про книжкових героїв, ми «чомусь» завжди повертаємось до Астрід Ліндгрен, з її (навіть не Карлсоном), а таким недитячим Расмусом-волоцюгою, до твенівського бідаки Гека Фінна та Піаніста Гурама Петріашвілі. «Коли ти читала про Піаніста та метеликів я ледь не плакав», - зізналися мені кожен з моїх синів, залишившись зі мною наодинці.
Всі його герої, незалежно від того, ким вони є, перебувають у пошуку себе, і ніколи не зупиняються на місці. Динозаврики в цій книзі перетворюються на жирафів, люди — на квітки, а бегемоти літають. Втім, це — не ідеальний світ. Є в Маленькому Місті і дурні, і ненажери, і заздрісники, і самотні жінки, і навіть директори станцій.
І хоча, з одного боку, ці казки дуже християнські, з іншого письменник не адаптує їх для спеціально дітей. Говорить про все як є: «Приведи дурня в прекрасний сад — та він однаково залишиться дурнем». Його казки вчать любити ближніх і ділитися, не промовляючи про свої добрі вчинки вголос.
В них багато такого, про що мені давно хотілося би розказати своїм дітям. Про вищу силу, гуманізм, справедливість та підлість, про поганих і гарних людей, мрійників і реалістів. Але мені не завжди легко говорити на такі теми, бракує правильних та водночас простих формулювань. А от Гурам Петріашвілі знайшов їх. Ті самі. Потрібні і справжні.
Зізнаюсь, в мене ставлення до автора цієї книги дуже особисте. Історія мого знайомства з ним теж — майже казка з його книжки. Якось в художній школі одного міста з’явився дивний чоловік з сумними очима і доброю посмішкою. Він приходив до учнів лише декілька разів. Приходив розмовляти. Адже це був навіть не якийсь там спеціалізований курс, а просто імпровізовані бесіди.
«Батоне» — сміялися спочатку найбільші хулігани та гострослови, але, коли оповідач починав свої історії, замовкали й вони. Він намагався навчити нас думати всупереч. В інший бік. Не так, як це роблять всі навколо. Не давав рецептів, лише показував шлях. Говорив про поезію, сніг, мову, людей. Я майже не пам’ятаю слів, але лишились відчуття.
Ці знайомі інтонації я знайшла в його книзі. Спокійно, без моралізаторства та пафосу, тихо і ненав´язливо, він продовжує нести істину. В цьому — весь Гурам Петріашвілі.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2009/11/19/121531.html
|
