|
Після виходу в світ моєї першої книги, часто чула питання про те, навіщо я її написала, що хотіла нею сказати, яка її мета і завдання. Насправді мету і завдання я визначала, коли писала дипломну роботу. Творчість – це парафія серця, осмислювати її потрібно окремо.
Тарас Прохасько гарно порівняв письменника з медіумом, який виловлює з повітря те, що відчуває і трансформує у думки і слова. Лише суспільству вирішувати, що з тими думками робити далі. Перша книга – це ті враження і емоції, які переповнювали мене, коли я пройшла шлях переселенця, який лишився наодинці зі своєю сумкою, маючи попереду лише невідомість.
Збоку це могло бути схожим на легку форму шизофренії, на практиці можна було б трохи впасти в депресію, поплакати через втрату квартири, але я все сприймала з оптимізмом. Я подзвонила волонтерам, вони сказали, що можуть поселити мене з сином у Луцьку, а я подумала: ну і добре, на Волині я ще не була, а давно хотіла потрапити туди.
Я намагалась не тримати в собі злоби і ненависті, не перекладати відповідальності за своє життя на владу чи ворожі війська, а просто жити далі і створювати фундамент для майбутнього, самостійного розуміючи, що не можна так довго покладатись на допомогу волонтерів.
І ось в один момент вражень і емоцій стало вкрай багато. Бо було багато нового у життя – багато нових знайомств, нові побачені місця, нові випробовування, а все це переповнювало енергетикою, витісняло з мене ту луганську сірість, в якій я провела останні два роки, наповнювало чимось новим, страшним і прекрасним водночас.
Цієї нової форми буття в якості переселенки стало так багато, що просто захотілось трансформувати її на моніторі за допомогою вигаданих героїв. Так народилась перша книга. Іноді здається, що писала її не я, я просто записувала те, що диктувала мені муза. Думки генерувались дуже швидко, можливо, тому і читається книга легко і швидко.
Минув рік після презентацій «Історій зі Сходу на Захід». З 23 листопада почнеться презентаційний тур другої. В «Новому житті» було менше емоцій, а більше намагання закінчити почате, зробити таку об’ємну концепцію, змусити читача пірнути у світ Луганська.
Це не є об’єктивна реальність звісно, абсолютно авторська і суб’єктивна реальність, такий суб’єктивний Луганськ, яким я його бачила і запам’ятала. Це вже більш відповідальна робота, саме робота, менше натхнення, більше бажання втілити в життя задуману концепцію – після людей, що розбивають стереотипи про біженців показати тих, хто доводить правильність тих стереотипів.
Якщо перша книга про винятки з правил, друга про типових переселенців і причини того, чому вони обрали цей шлях. І чи свідомо вони взагалі обрали його. Про те, що кожна жива істота, народившись в певному середовищі, могла б стати жертвою того середовища.
Мені здається за цей рік я трохи виросла в якості письменниці. Перед виходом «АТО. Історії зі Сходу на Захід» я була мало знайома з літературним життям України, а після виходу занурилась у нього і зрозуміла, хто вони такі взагалі ті письменники і для чого існують.
Кожен з нас росте, перечитувати другу книгу я теж буду вже іншою людиною, сподіваючись, що я зразка рік тому написала щось варте вашої уваги і щось, що стане хорошою їжею для душі і розуму.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/column//2015/11/17/081110.html
|
