Ірина Цілик. Червоні на чорному сліди. – К.: Комора, 2015.
Доба Римської Імперії відкрила багато істин, які будуть вічно актуальними. Чого завжди хочуть люди, що нас вабить, до чого прагне людська душа незалежно від часу доби, пори року, соціального статусу й економічної ситуації в країні? Все просто: хліба й видовища. Згодьтеся, у якій би скруті Гомо Сапієнс не опинився, завжди інстинкт йому допоможе наповнити черево, а життєва круговерть – втамувати жагу пригод.
На цьому другому, «видовищі», й тримається мистецтво, бо воно є нічим іншим, як розвагою для інтелігентних. Зокрема й література, вона розважає, коли вражає. Нічого не зробиш, навіть Слово підкорюється нашому всемогутньому «хочу» й законам маркетингу. Щоб щось продавалося, треба, щоб його хотілося.
Збірка оповідань Ірини Цілик «Червоні на чорному сліди» - це те, чого хочеться. Але хочеться не так, як симфоній Бетховена чи памфлетів Хвильового. Її хочеться, як шоколадки з лісовими горіхами чи якісного серіалу.
Шість оповідань Ірини Цілик – це наче шість короткометражок, сценарії до яких були написані з таким натхненням, що потягнули на літературний твір. Оскільки автор – професійний кінорежисер, не дивно, що оповідання вийшли, можливо мимоволі, кінооповіданнями: велика кількість діалогів, детальні описи місць, де розгортаються події, й зовнішності героїв, увага до незвичних предметів - ніби дороговказ для оператора, щоб бідолаха знав на чому зупинити погляд камери.
Кожне оповідання – наче реаліті-шоу на телеканалі «СТБ». Читач ніби підглядає за життям низів суспільства або ж просто нещасних, знедолених і некоханих. Власне, саме ці категорії привертають увагу більш щасливих людей. Щастя – занадто нудне для того, щоб про нього писати, а от проблеми – такі принадні для спраглого на видовища реципієнта. Щоб не бути голослівною, думаю, варто перерахувати головних героїв: дебела дівчинка-підліток-сирота, яка торгує насінням і льодяниками в підземному переході на прізвисько Гайтавер; Женюшка, у якої ніби все добре, але нескінченне самокопання й спогади про дивакуватого діда Валю роблять її дні пахмурними; інвалід Костя, у якого невиліковний розсіяний склероз і «гувернантка» Надія Степанівна, яка з якогось дива опікується молодим відлюдником, як власним сином; матір-одиначка-актриса, яка заробляє на життя виготовленням біжутерії, а ще до кінця так і не зрозуміла, скільки в неї дітей. Одна? Дві? Якщо дві, то що з другим хлопчиком і де він зараз?; Майя Дмитрівна, яка, о лихо, півстоліття не дивилася порно і маленький хлопчик Андрій, який гуляє з мамою по Києву й запитує про червоні на чорному сліди й… про смерть.
Загалом книга вийшла дуже київською, особливо останнє оповідання, назва якого дублює назву збірки (чи навпаки). Добре, що Київ – столиця, і майже кожен українець якщо не прогулювався там, то хоча б приїздив на заробітки. Тому локації відомі, а ситуації близькі до життя, й герої, як запевняє сам автор, реальні, бо «списані» з друзів-знайомих.
«Червоні сліди на чорному» - чудова альтернатива мильним операм і реаліті шоу, оскільки читання оповідань не лише розслабляє та вражає, а й подекуди заставляє думати й хоча б трішки поповнює словниковий запас.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2015/11/15/094546.html
|
