Олександр Клименко поговорив з Юрієм Андруховичем про музику та літературу.
– 10 вересня разом із польським гуртом «Karbido» Ви виступали у Луцьку. Після повідомлення про нову програму «Atlas Estremo» розпочалася літературно-музична подорож містами світу і сторінками «Лексикону інтимних міст», супроводжувана візуальними ефектами. Динамічний джаз-роковий саунд втиснув слухачів у крісла: 13 композицій – 13 міст, від Берліна до Вроцлава. Музика як продовження слів, а візуальні ефекти як продовження слів і музики: сукупна інформативна хвиля вдаряла по слухацькому сприйняттю, викликаючи емоції й активізуючи думки. Юрію, яким є Ваш головний естетичний і філософський месидж, адресований присутнім на концертах?
– Мені буває замало слів і текстів, хочеться синтезу, метатексту, чи як це назвати. Робота з «Karbido» дає такий шанс – творити на багатьох рівнях відразу. Крім того, я люблю знаходити себе у виконавських формах, на сцені. Карбіди не просто музиканти, а щось більше. Томек Сікора, наприклад, за освітою філософ. Але що там за освітою – він Божою ласкою філософ, це закладено в його грі, в музичних ідеях. Марек Отвіновський, басист і вокаліст, не так давно переміг у загальнопольському конкурсі на найкращу п’єсу. А взагалі він унікальний дизайнер-графік. Павел, ударні, компонує музику для театральних вистав. Тобто бачите – за кожним із них окрема потужна індивідуальність. І це такий щасливий збіг обставин, що ми працюємо разом і створюємо на сцені цю багаторівневу міфічно-ліричну структуру. А головний месидж, напевно, такий, що світ пронизаний дивовижною єдністю, зв’язками всього з усім, і це дуже складно, але прекрасно.
– Мелодекламація в «Atlas Estremo» перетворюється на спів, аскетичні вокальні мелодії, з’являючись в процесі розвитку музичного матеріалу, посилюють драматургію композицій. Це вже четверта програма з польськими музикантами, з якими співпрацюєте десять років. Ви органічно вписалися до складу гурту – і не лише як письменник. Який досвід, отриманий в співтворчості з «Karbido», є для Вас найціннішим?
– Я вже частково цього торкнувся – досвід синтезування, синергії. Досвід спільного творення нових вартостей. Додам іще про вдячність. Я вдячний карбідам, по-перше, за те, що в їхніх особах маю надзвичайно чутливих читачів та інтерпретаторів моїх текстів. А по-друге, що вони повірили в мене як у музиканта. Я ним не був, але завдяки їм, здається, стаю.
– Чим взагалі для Вас є музика? Як впливає музичне мистецтво на Вашу свідомість, на раціональність Вашого мислення? І навпаки – які підсвідомі й ірраціональні глибини відкриваєте в собі, слухаючи музичні твори?
– Музика є постійною складовою того, що я роблю. Навіть коли пишу текст, навіть коли прозовий, навіть коли статтю чи колонку, я пам’ятаю і дбаю про музикальність. Я перевіряю написане на звучання – чи досить музики, чи вона прослуховується. Іноді я йду за музикою і знаходжу якесь, на перший погляд, цілком ірраціональне рішення, якийсь абсурдний поворот, але згодом виявляється, що саме він надав усьому якогось додаткового й вищого виміру.
– Кого з виконавців популярної музики, джазу і року слухаєте?
– З популярної майже нікого. Хіба що Девіда Бові чи Тома Вейтса. У джазі волію імпро, фрі-джаз. Вандермарка, наприклад, або Джона Зорна – за всієї його різноманітності і за будь-якої концепції. Люблю польський yass – Тшаску, Мазола ще з 90-х років. Найбільше слухаю рок, останніми роками альтернативу, построк. Як постмодерніст я просто зобов’язаний слухати построкJ А минулої ночі в потязі я мав у слухавках старий арт-рок у виконанні Genesis – їхній леґендарний альбом «Selling England By The Pound», я його років сто не слухав, і от дійшов висновку, що це все-таки велика музика. Тож я пустив слідом за ним «Thick As A Brick» Jethro Tull – і виявилося, що також непогано.
– Які маєте уподобання в академічній музиці – колишній і сучасній?
– Мінімалісти. Саті, Ейнауді, Філіп Ґласс. Колись я багато слухав старовинної музики – середньовічної, ренесансної, барокової. Це, мабуть, відчувається в «Перверзії».
– Мистецтво народжується не з утилітарної мети, а з бажання прорватися у ще більше світло. Той прорив можна здійснити, усамітнюючись у тихому чи навіть вимерлому українському селі, або ж, навпаки, врізаючись у літературно-музичний простір під супровід джазового саксофона та рокових барабанів – на сцені європейських мегаполісів, перед численною аудиторією. Як розмежовуєте сокровенну й інколи визначальну для творчості тишу і естрадну гучність, пропущену крізь мікрофон та динаміки?
– Цілковитих усамітнень я вже давно не практикую, абсолютної тиші також. У мене вдома є мій доволі тісний «кабінетик» на переоблаштованому горищі, то я в ньому почуваюся чудово і мені там найкраще пишеться. Але це місце все-таки не десь у вимерлому селі, а в Івано-Франківську, неподалік самого що не є центру міста. До того ж я пишу не в тиші, а в музиці.
– Під час луцької прес-конференції Ви згадували про книжки Сергія Жадана, чия творчість не потребує додаткової реклами. Юрію, Ви – відомий письменник, сказане Вами завжди буде почутим. Знаючи, де пролягає демаркаційна лінія між масовим і елітарним, комерційним і некомерційним мистецтвом, не відчуваєте просвітницького обов’язку повідомляти своїй аудиторії в Європі та й в Україні про те, що сучасна українська література напрочуд розмаїта і що без творчості, приміром, Валерія Шевчука або Галини Пагутяк узагалі неможливо скласти цілісного уявлення про літературне мистецтво сучасної України?
– А хіба Валерій Олександрович чи Галина Пагутяк, на відміну від Жадана, потребують, як Ви кажете, додаткової реклами? Та всі ж погоджуються з тим, що вони видатні і прекрасні письменники! Ви, звичайно, маєте рацію – наша література розмаїта. Настільки, що для цілісного про неї уявлення хоч сто авторів назови, воно, уявлення, все одно не складеться. І буде наступних сто авторів, дуже гідних згадування, але не згаданих, і вони за це образяться. Я ж усе-таки не голова Спілки письменників, що виголошує звітну доповідь на з’їзді і вибудовує довжелезні «обойми» з імен. Тому останніми роками я взяв собі за правило взагалі уникати називання письменницьких прізвищ. Це нічого не дає тим, кого я згадую, натомість налаштовує проти мене всіх, кого ні. А таких обов’язково виявиться значно більше.
Ну хіба що дуже вже притиснуть, як на луцькій прес-конференції. Тоді згадую Жадана і ще 2 – 3 імені, не більше.
– Популярний письменник, який завжди на виду, у певному сенсі є антиподом літераторові, який зачинився у вежі зі слонової кістки. Натомість надмірна публічність не мала б руйнувати той внутрішній простір, куди ніхто не може ввійти без запрошення, без стуку, не знявши брудних черевиків. У Вас виникає потреба зачинитися на всі замки, опинитись поза межами популярності, видимості?
– Поки що ні, не виникає. Можливо, я ще не досягнув надмірної, як Ви кажете, публічності? Мені здається, в мене її саме стільки, скільки потрібно. І Фейсбука я собі не заводжу, щоб не публічитися надмірно. І простір своєї інтимності я захищаю дуже старанно, брудні черевики там жодних шансів не мають. Ну принаймні мені так сьогодні здається.
– Ви написали п’ять романів. Не існує ідеї, яку не можна втілити, працюючи над романом. Як змінювалося і як змінюється у часі Ваше розуміння романного жанру? Якими можливостями сьогодні гіпнотизує Вас романна глибина?
– Сьогодні вже не гіпнотизує, бо, на мій погляд, на світі трохи забагато романів. І я навряд чи напишу ще бодай один. А може й напишу – це не так важливо. Чи, скажімо, принципово не писатиму роман, навіть якщо дуже захочетьсяJ Років тому 20 я відчував це інакше, був таким же «романним максималістом», яким є, наприклад, Ви. Але тепер я дивлюся на цю форму значно холодніше. У нас дуже непродуктивний перекіс читацької свідомості, згідно з яким письменникові зараховують лише романи. Цю аномалію і критики, звичайно, щосили підігрівають. Романи, романи, де наші романи?!J Мій найкращий і найглибший текст усіх часів – есей «Центрально-східна ревізія». Його ось уже півтора десятиліття інтерпретують, цитують, коментують, перевидають і навіть, на жаль, у школах вивчають різними мовами у деяких країнах. В Україні ж на нього взагалі ніколи не звернули увагу, бо всі заточені на романиJ Це біда, погодьтеся. Ти ділишся з найближчим тобі читачем своїм найважливішим текстом, а він і знати цього не хоче, йому лиш романи є літературою.
– У Вашому творчому доробку – переклади Шекспіра, проза Шульца, вірші американських, польських, німецьких, російських поетів. Чи не надто хижою – у сенсі викрадання часу, якого завжди обмаль, – є перекладацька робота для письменника, який передовсім мусить устигати втілювати власні творчі задуми?
– Ні, я так до цього не ставлюся. Я виходжу з того, що раз я вже у своєму житті з українським читацтвом за великим рахунком розминувся, то хай хоч якась користь буде від мого володіння мовою. Хай хоч за перекладами мене оцінять. Що все-таки дещо мені вдавалося.
– Письменник у своїй творчості еволюціонує – це аксіома. Щоправда, еволюція може відбуватися як із плюсом, так і з мінусом. Кожен письменник знає звідки і куди прямує, оскільки бачить себе не в якомусь чужому дзеркалі, а зсередини власного «я» – бачить як рідного. Він сподівається прийти туди, куди протягом життя його веде душа. Те саме можна сказати і про кожну людину, про кожного з нас, позаяк люди теж еволюціонують – не згірш за письменників, а інколи навіть і краще. У напрямку розширення яких художньо-естетичних горизонтів рухаєтесь у своїй літературній творчості?
– Як Ви вже зрозуміли з попередніх відповідей, я рухаюся швидше не до розширення, а до звуженняJ Тобто, виходячи з Вашого формулювання, це, мабуть, еволюція з мінусомJ Можливо, я прийду до того, що знову писатиму тільки вірші і нічого іншого, крім віршів. Повернусь у свою поетичну мушлю.
– Які з людських якостей прагнете зміцнити у собі, а які, навпаки, хотіли б мінімізувати?
– Зміцнити – веселість духу. А також відвертість і легкість. Бути внутрішньо серйозним при показній легковажності. Мінімізувати? Навіть не знаю щоJ Ні, знаю що, але не скажу. Я ще недостатньо відвертий для такої відповіді.
– Ніколи не мріяли випасти з мейнстриму і забути про масового читача, зворотній зв’язок з яким не завжди буває корисним?
– Я з масовим читачем стосунків жодних не маю, мене не читають масово. Моє ім’я, на жаль, не Василь Шкляр і не Марія Матіос, наприклад. А може й не на жаль. У будь-якому разі в Україні значно більше людей, котрі мають зі мною спільну фотку, аніж таких, котрі прочитали бодай одну мою сторінку. А ще більше таких, котрі знають, що я, наприклад, за відокремлення Донбасу. Або знають, що у моїх книжках багато матюків. І нічого більше знати не хочуть. Тому про мейнстрим у моєму випадку можна говорити лише дуже стримано.
– У 2003 році мої новели надрукував Юрій Іздрик у «Четверзі». Я професійний музикант, але в літературі дебютував у 33 роки і моя перша публікація відбулася за Вашої участі: на моє прохання Ви надіслали Іздриковий мейл. Пригадую це з вдячністю. Як складаються Ваші стосунки з юними письменниками, котрі завзято виходять на тропу літературного життя? За яких умов налагоджується професійне і людське спілкування?
– Передусім мені дуже приємно, що Ви з такою вдячністю згадуєте про той епізод з Іздриковим мейлом. Протягом певного часу (90-ті роки) ми робили «Четвер» удвох. Потім я відійшов, але протягом ще досить тривалого часу розглядав «Четвер» як щось таке своє і рідне. Тому я де міг і чим міг допомагав Іздрикові його формувати. А щодо сьогоднішніх юних, то скажу так: є лиш одна умова – текст має мене переконати в тому, що за ним якась винятково обдарована людина. Підкреслити хочу слово «винятково». Є надзвичайно багато просто обдарованих молодих людей. Мене цікавлять виняткові.
– Чим Ви завдячуєте літературі? Можете спрогнозувати, що було би, якби не література?
– Прогнозувати важко, бо прогнозування передбачає погляд у майбутнє, а тут треба деконструювати минуле. Що було б якби. Якби не література, я намагався б утілити свою дитячо-підліткову мрію про археологію. Їздив би в експедиції, розкопував би. Цілком можливо, що на сьогодні був би якимось авторитетом серед «чорних археологів» і відповідно страшенно багатою людиною. Навіть охорону мусив би собі завести. А якщо серйозно, то літературі я завдячую перш усього тим, що живу абсолютно вільно і незалежно, говорю те, що думаю, а пишу те, що хочу. Це дуже вагомий привілей, я його ні на що не проміняв би.
– Яким є найбільш сокровенне бажання Юрія Андруховича, що межує зі справжньою таємницею?
– Воно не межує. Воно нею є. Тому нехай зберігається у спокої. Мені ще зарано ним ділитися.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/events/interview/2015/10/19/082929.html
|
