Стівен Кінг. Що впало, те пропало . Харків: КСД , 2015 . – 448 с.
«Не дозволяй доброму серцю затьмарювати свій критичний погляд. Критичний погляд завжди має бути холодним і чистим».
С. Кінг «Що впало, те пропало», с. 108.
Феномен Стівена Кінга як письменника, продовжує збирати навколо чисельні суперечки на предмет його творчості. З часом любителі диспутів і відвертих фактів поділилися на два табори, кожен з яких продовжує триматися за своє. Так, одні вважають, що нинішній пан С. Кінг далебі не один раз перевершив себе, тобто Кінга-класичного, а інші намагаються довести, що автор з Мену вже давно перетворився на колективну Дарину Донцову, над текстами якої працює штат співробітників – про що йдеться майже у кожному післяслові письменника, – і яка запускає свої пальчики-щупальці куди не слід, бо нічого цікавого і якісного з того не виходить.
Особисто мені важко визначитися, до якого з таборів належу. Я радо читаю значну частину свіжоспечених видань і більшість мені справді подобаються. Однак як рецензент, маю зауважити: писати відгуки на нові романи автора дедалі важче. Як показує досвід внутрішнього і критичного читача, останнім часом, беручи новенький примірник до рук, ніколи не знаєш, куди цього разу відправиш письменника з його твором – на Олімп чи на Голгофу. Це правда, яку багато хто знає і розуміє. І перегорнувши останню сторінку роману «Що впало, те пропало» від видавництва «КСД», я знову замислився над тим, що порох у порохівницях пана Кінга, про який я неодноразово згадував, іноді виявляється непридатним для пострілів. На жаль, оце «іноді» перетворюється на нехорошу тенденцію.
Але почнімо з самого початку.
Останніми роками світова література заповнюється різного роду трилогіями і продовженнями класичних творів. Дійшло навіть до того, що хтось знайшов рукопис-продовження твору Нелл Гарпер Лі «Вбити пересмішника». І хоча переважна більшість продовжень відноситься до такого жанру, як «фентезі», що цілком природно, все одно складається враження, що авторам немає про що розповідати. Час великого роману минув, перетворившись на екранізації обрізаних сюжетів. І щоб хоч якось втримати інтерес загалу, письменники обіцяють читачам нові серії пригод героїв, які давно стали улюбленими. Тут криється сумна для книголюбів заковика, бо більшість таких оновлень часто недотягують до першого твору ані по змісту, ані по якості. Прикладів можна навести безліч і серед них, звісно, своє місце має пан Кінг.
Після невдалого, на думку багатьох американських критиків, закінчення циклу «Темна Вежа», який, на мій погляд, втратив душу на романі «Вовки Кальї», дехто обережно висловився про те, що краще б вже історія про останнього лицаря з Гілеаду Роланда Дискейна залишилася незавершеною, бо тоді читачі принаймні мали б змогу додумати, що відкрилося головному герою у стінах Вежі, до якої він йшов попри все цілих сім томів, а по суті – близько 30-ти років, бо саме стільки Стівен Кінг працював над циклом. Подібні вислови про закінчено-незакінчені пригоди – хто прочитав увесь цикл, той знає про що йдеться – не дали належного ефекту і через певний час прозаїк сів писати другий том «Сяйва», яке давно стало класикою американської літератури 20-го сторіччя. Звісно, нова історія про дорослого Деніела Торренса під назвою «Доктор сон» мала шалений комерційний успіх. Проте у той же час декотрі висловилися про абсолютну зайвість цієї книжки, яка анітрохи недотягнула до справді оригінального і страшного як на ті роки першого твору. Щороку лякаючи свого Постійного читача новими історіями, пан Кінг вкотре не зміг себе перевершити. З цієї причини більшість оцінила роман «Доктор сон» так само, як і другу половину «Темної Вежі», мовляв, написано для годиться. Докладніше про ситуацію з романом можна прочитати у моїй статті «Стівен Кінг як Пугачова – любить піти, щоб згодом повернутися!».Що стосується нових засад, прозаїк на експериментах з продовженнями не зупинився і оголосив, що хоче написати трилогію про відставного копа Біла Ходжеса. Перший трилер з трьох отримав назву «Містер Мерседес» і вийшов в Україні у видавництві «КСД». За цей роман С. Кінг отримав премію Едгара Аллана По. Детальніше про нього можна прочитати у статті «Мсьє Мерседес або від злого генія до матусиного синочка – лише один крок». Рік потому мені до рук потрапив другий том трилогії – трилер «Що впало, те пропало». Звісно, я не міг не дати йому оцінки.Перше, що мене вразило у ситуації з романом, так це відсутність реклами, як такої. Хто уважно слідкує за творчістю письменника, той знає, що пан Кінг ласий до гучних заяв задовго до того, як рукопис віддадуть до типографії на друк. Таким чином автор і його видавництва підігрівають інтерес публіки до нового твору. Останнім з таких став роман «Відродження». Написавши його половину С. Кінг заявив, що цей твір є найкращим з усього, що він створив і направду вартий творчості самого Едгара По. Приблизно те саме письменник і редактори зазначали про трилер «Містер Мерседес», який ще до закінчення роботи став вінцем творчості Кінга. В принципі, тут автору і команді треба віддати належне, бо у певному сенсі вони таки мали рацію: нова пригода приватного детектива Ходжеса не долетіла до першої, отримавши печатку антипода, до чого я повернуся трохи згодом. Отож, склалося враження, що автор оцінив свою роботу належним чином, а тому вирішив випустити роман у світ без шуму і пилу.
Сюжетна лінія історії дуже проста і, власне, як і сам стиль написання твору, для Кінга давно нехарактерна. Важко сказати щось конкретне, проте наразі побутують небезпідставні звинувачення видавництва у черговому неякісному перекладі. Отож, цілком можливо, що оригінальна версія роману «Що впало, те пропало» до українського читача дійшла порізаною, бо перекладач спішив і не схотів морочитися з нюансами і деталізацією, які по суті є родзинкою кінгівських творів. З іншого боку, щодо відсутності притаманного авторові стилю, тут щось нехороше міг утнути і сам письменник, бо з прочитаного напрошується висновок: другий том давався йому складно, про що яскраво свідчить «принцип антипода», до якого звертаються, коли немає натхнення. Згаданий принцип базується на простому правилі: якщо не можеш вигадати нове – перероби старе, міняючи місцями полюси. Пан Кінг саме так і зробив, щоправда за основу взяв не старе, а першу частину трилогії. Прихильники роману «Містер Мерседес» помітять це неозброєним оком.
Як і кожен романіст з багаторічним досвідом роботи, Стівен Кінг періодично повертається до історій про письменників. У новому романі увесь кримінал затівається навколо записників відомого прозаїка, де містяться продовження творів, завдяки яким той отримав статус класика. Схибнутий на його прозі прихильник Морріс Белламі вбиває літнього автора і привласнює усі тексти з надією знайти у них продовження пригод улюбленого героя Джиммі Голда. Однак не все сталося, як планувалося, і через прикрість характеру Белламі опиняється за гратами, де проводить більшу частину життя. У той же час він заздалегідь ховає записники і думка про схорон гріє свідомість в’язня всі ці роки. Тридцять п’ять років потому неопубліковані рукописи знаходить учень середньої школи Пітер Сауберс, батько якого – увага! – постраждав від діянь «Мерседес-кілера» Брейді Харстфілда на ярмарку праці. Незабаром Белламі опиняється на волі і єдине, про що думає – це про рукописи, які він щиро вважає своєю власністю. Новою роботою відставного поліцейського, а нині приватного детектива агенції «Що впало, те пропало» Ходжеса, є порятунок підлітка від божевільного злочинця, який не зупиняється ані перед законом, ані перед чужим життям.
Дістаючись технічного боку справи, слід зауважити, що у шухлядах кожного хорошого автора ховаються десятки або навіть сотні сторінок незакінчених романів-новел-оповідань, які просто чекають на свій час. Звісно, пан Кінг не виняток і тому, цілком можливо, сівши одного дня за написання роману про письменника і його божевільного фаната, він збагнув, що новий сюжет надто нагадує роман «Мізері». Аби не повторюватися, автор відклав нову історію до кращих чи, навпаки, гірших часів, і ось вони настали.
В принципі, це можна сприйняти як вигадку, але не забуваймо, що основою цікавого, як на мою думку, роману «Під куполом» стали два незакінчені твори Кінга, які зберігалися мало не з 80-х років. Отож, можна припустити, що фундамент для продовження трилогії був закладеним вже давно, треба було просто почати щось на ньому будувати. Доказом тут можна вважати слова самого автора про те, що він переписував цей твір наново, а ще той факт, що третина книги не має до детектива Ходжеса жодного відношення. Тобто Біл Ходжес з’являється тут у ролі другорядного персонажа, хоча уся трилогія присвячена саме йому. Якщо не брати до уваги чисельні рефлексії колишнього копа з приводу того, що сталося у першій книзі, «Що впало, те пропало» можна було б вважати абсолютно незалежним романом. Це також свідчить про те, що друга частина трилогії – це незакінчена робота, до якої просто додали уже відомих читачам персонажів.
Згаданий вище «принцип антипода» письменник застосував по відношенню до героїв нової історії. Аби не морочити собі голову з розкриттям характерів нових персонажів і деталями їхнього життя, автор пішов до протилежності. Саме так інтелектуал і геній криміналу Брейді «Мерседес-кілер» Хартсфілд, який вдало чинив злочини і переховувався від правосуддя поки не зв’язався з Білом Ходжесом, перетворився на типового і малоосвіченого хулігана, якого одразу запроторюють за грати після кожного злодіяння. Особисті проблеми зі світоглядом у антигероїв базуються на сексуальному підґрунті і стосунках з матір’ю. Але якщо перший злодій потерпав від замкненості сексуальної енергії і любив матусю усім серцем, то другий, навпаки, страждав через її надмірний прояв збоку інших і ненавидів матір усіма фібрами душі, що так само руйнувало Морріса, як і Брейді, зсередини.
З легкої подачі автора мати поганця з безробітної алкоголічки, яка увесь час сиділа вдома перед телевізором, перетворилася на успішну викладачку вишу, яка більшість часу проводить у відрядженнях, де читає лекції. Над побутом героїв Кінг теж голову ламати не став, і якщо маленька родина Хартсфілда була бідною, але грошей на комплекти продукції «Епл» цілком вистачало, то дорослі Сауберси сварилися навіть через сигарети, які їм коштували двадцять доларів на тиждень. До всього, подібних змін зазнав і колишній поліцейський Біл Ходжес, хоча у його випадку вони цілком природні. Якщо він заснував детективну агенцію і сподівався на ту або іншу роботу, тут сам господь велів позбавитися зайвих кілограмів і дотримуватися здорового способу життя. Ну і, загалом, якщо «Мерседес-кілер» наприкінці пригод залишився живим, що, до речі, підкреслено у новому творі і що натякає на сюжет заключної частини трилогії, то Морріс Белламі гине разом зі своєю мрією, яка не здійснилася.
До роману С. Кінга «Містер Мерседес» у мене, у цілому, були три претензії: стереотипність головних героїв, забагато класичного детективу і стандартний хеппі енд, який руйнує поняття трилера. З романом «Що впало, те пропало» майже та сама біда. Винятком є хіба що закінчення твору.
Після щасливого завершення історії, Стівен Кінг повертається до рефлексій детектива Ходжеса і закінчує оповідь на голосній ноті: Брейді «Мерседес-кілер» Хартсфілд, який овочем сидить у лікарні у відділені для тих, у кого пошкоджений мозок, раптом проявляє здібності до телекінезу. Загалом, у нас це називається так: «Почали за здоров’я, а закінчили за упокій». Так і автор, відійшовши від набридливого жанру і почавши працювати над детективними романами, він дуже швидко повернувся до того, з чого починав – до містики і паранормальних явищ. Отож, цілком можливо, що третя частина трилогії про колишнього копа Біла Ходжеса нагадуватиме роман «Керрі», де добра, але затуркана матір’ю і однолітками учениця середньої школи перетвориться на дорослого і злого маніяка, ласого до чужої мученицької смерті.
Поки що не будемо загадувати і сподіватимемося на краще і оригінальніше. А час покаже, що і як.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2015/10/06/071403.html
|
