Галина Вдовиченко. Маріупольський процес. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2015. – 288 с.
У видавництві «Клуб сімейного дозвілля» вийшла друком нова книжка відомої української письменниці Галини Вдовиченко «Маріупольський процес», присвячена, як нескладно здогадатися з назви, подіям нинішньої війни на сході нашої країни. Роман, завдяки якому Вдовиченко стала лауреаткою літературної премії «Коронація слова».
«Маріупольський процес» – то чергова варіація одного з дуже поширених літературних сюжетів, відомого в нас, мабуть, передусім завдяки «Кавказькому бранцю» Олександра Пушкіна. Події, звісно, відбуваються у двадцять першому, а не дев’ятнадцятому столітті та не на Кавказі, а в Приазов’ї, під Маріуполем. Український боєць, доброволець Роман зі Львова потрапив тут у полон до «ополченців», колишніх пересічних хлопців-«гопників», що з початком подій стали сепаратистами й отримали зброю. Бранця почали бити, але раптом його попросила як «робочу силу» сестра одного з бойовиків, Ольга. Дивна, за нормальною логікою, пропозиція, у логіці війни не особливо здатна подивувати – і, відповідно до одвічних воєнних традицій, Роман став рабом на звичайному українському сільському обійсті.
Подальший загальний перебіг сюжету уявити легко. Звісно, з часом стіна ворожості між «фашистом» і «сепаркою» стала давати тріщини. А потім виникли почуття й усі з ними пов’язані проблеми. Зрештою, Ольга допомогла Роману втекти, потім село зайняла українська армія, і невдовзі колишня хазяйка вирушила до Львова знайомитися з родиною свого нещодавнього раба, щоб пережити всі ті кумедні й сумні ситуації, які виникають, коли людина вперше виїздить за межі рідних місць…
Така ефектна історія вигідно позначається на читабельності роману. «Маріупольський процес» добряче триматиме читача до останньої сторінки. А його мелодраматичність витримано, скажімо так, на достойному психологічному рівні. Й хоч трапляються в книжці дивакуваті місця на кшталт слова «кавалєрка» в мові приазовських селян, та загалом у книжці не спостерігається якихось грандіозних провалів, а ще вона виглядає переконливо в сенсі «історичному». Тобто, ясна річ, роман не є історичним, у ньому важко зауважити претензії на документальність і т.п. Але настрій, дух подій, портрети їхніх учасників постають вельми органічними. Тим паче на сторінках книжки з’являється чимало реальних історичних подій, включно з іловайською трагедією.
І в цьому сенсі досить значущим є те, що Галина Вдовиченко обрала основним місцем дії своєї книжки саме Приазов’я. Це – літературно чутлива реакція на те, якого особливого значення й образу набула нині ця територія. Адже саме тут відбулися, мабуть, одночасно найуспішніші та найдраматичніші для України бойові дії: не з першого разу, але переконливе звільнення Маріуполя, ворожий наступ і зупинення його «перед брамою» міста, український контрнаступ, запеклі бої під Широкиним. У Маріуполі, попри очевидну суперечливість позиції місцевого населення, найпомітніше з усіх обпалених війною областей маніфестуються патріотичні українські настрої. Регіон постає такою собі альтернативою «глибокому Донбасу». А до того ж у книжці помітно, в ролі символічного захисту фігурують Кам’яні могили. І ще – герої чергової книжки з «бібліотеки АТО» мають плідну ідею: провести після війни саме в Маріуполі процес, аналогічний Нюрнберзькому…
Олег Коцарев
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2015/09/24/075200.html
|
