Коли письменник та журналіст з Ужгорода Олександр Гаврош брався за написання книги для дітей «Пригоди тричі славного розбійника Пинті», що побачила світ у «Видавництві Старого Лева», то й помислити не міг, що вже за якийсь час ця книга буде визнана найкращою Всеукраїнським рейтингом «Книжка року-2008» (нагородження відбулося у березні цього року) у номінації «Твори для школярів середнього та старшого віку».
Переможець і лауреат конкурсу «Коронація слова» в жанрі «драма» (2007, 2008), письменник, що «увірвався» в українську літературу, змусивши говорити про себе, насамперед завдяки збіркам еротичної поезії «Фалічні знаки» та «Тіло лучниці» (останню, до речі, експерти авторитетного літературного часопису «Книжник-ревю» свого часу назвали у рейтингу найкращих видань «Чудова сімка»), член Асоціації українських письменників, про якого відразу заговорили ширше як про автора багатьох цікавих і важливих творчих проектів, Олександр Гаврош сьогодні інтригує тим, що, дебютувавши у площині дитячої літератури повістю «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу» («Видавництво Старого Лева»), знову ж таки відразу опинився у центрі всезагальної уваги. Адже саме з його ініціативи була започаткована видавнича серія «Українська сила».
- Сашко, книжка «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» - вчасна реакція творця на нині масове захоплення малих українців Джеком Горобцем чи іншими часто-густо начебто «неправильними» героями літературного та кіношного світу? Тобто вияв твоєї здатності тримати ніс за вітром?
- Вона виникла швидше з інших причин - з незгоди з тим, що мій тринадцятирічний син та його ровесники живуть по¬діями фільму «Пірати Карибського моря», вивчають життя Робін Гуда, тобто захоплюються пригодами чужих розбійників тоді, коли пригоди місцевих опришків (тих-таки «розбійників») були не менш цікаві. Але хто про це знає? Тому я і вирішив написати книжку для дітей про те, хто такі українські розбійники (а розбійниками колись називали усіх, хто йшов жити до лісу), як жили, чим займалися, як воювали, максимально використавши фольклор та історичні факти.
- Пинтя - герой вигаданий чи реальний?
- Я свідомо обрав за героя не Довбуша, який вже фактично канонізований (а відтак мені могли б закинути, що це і те насправді відбувалось інакше), а маловідомого в Україні Пинтю, який діяв у Карпатах та на Закарпатті за 15-20 років до Довбуша. Це реальна особа, про яку відомо насправді дуже мало (хоча їй присвячено абзац в Українській історичній енциклопедії). Але важливо було інше - відтворити не букву, а дух, показати феномен опришківства, нічого не вигадуючи, а скориставшись цікавими ситуаціями, у які в різні часи потрапляли українські розбійники і про що знаємо сьогодні з фольклору та історії. Тобто прототипом Пинті є не лише реальний чоловік із таким найменням, а й усі опришки, які діяли на Заході України. У книзі «Джура козака Швайки» Володимира Рутківського, що побачила світ у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» (також, до речі, як і моя - в чудовому художньому оформленні Максима Паленка), йдеться про лицарство східноукраїнське, я ж написав про розбійників, опришків, яких вважали лицарями Західної України.
- Чим здивував тебе Пинтя, коли остання сторінка книжки була написана?
- Я раптом відчув велике задоволення від того, що став причетним до створення нового героя - розумного, кмітливого, з гарним почуттям гумору. Тим більше, що Закарпаття своїх «розкручених» історичних героїв не має. Приємно мені було, що книжку із задоволенням читають і дорослі, як і те, що цим героєм уже зацікавився режисер Львівського обласного лялькового театру.
- Як сприйняв книжку твій син? Чи переважив Пинтя на шальках його терезів Робін Гуда та Джека Горобця?
- Реалії такі, що у свідомості дітей книжкові герої з кіношними не є конкурентами Але якби за цією книжкою зняти фільм за такі ж мільйони і з гарними акторами, то популярність Пинті була би не згірша. Щодо мого сина, то він спершу поставив мою книжку в чергу серед тих, які планував прочитати. І коли нарешті дійшов до неї, то сказав: «Тату, справді дуже прикольно!» Тобто похвалив найкраще, як міг.
- Сьогодні сучасники дуже різні. Є чимало таких, що можуть напасти на тебе, мовляв, для чого прославляти розбійників, що - мало героїв? Зрештою, про Довбуша теж говорять по-різному. Одні вважають його героєм, а інші акцентують на тому, що постраждав справедливо. Адже Дзвінчук захищав свою честь як чоло¬віка і честь своєї дружини.
- Насправді я вивчав історію Довбуша, і насправді виглядає вона аж ніяк не так, як подає народна легенда і народна пісня. Тобто дослідники повністю відкидають романтичну версію убивства Довбуша за таємні зустрічі із Дзвінкою. Довідавшись, що його конкретні люди мають намір «здати» владі за те, аби бути позбавленими на майбутнє усіляких повинностей та отримати у власність панську землю, яку обробляли, Довбуш прийшов звести зі зрадниками порахунки. Однак цей вечір став для нього трагічним. Про це свідчать і документи. А щодо закидів - а вони справді є - мовляв, для чого прославляти бандитів, то народ, якби мова йшла дійсно про бандитів, останніх би не оспівував. Народ оспівував тих, ким захоплювався, у кого вірив, бачив у розбійниках, опришках свій захист від офіційної влади, яка його життя часто-густо робила безпросвітнім. Я вже говорив колись, що народ зберіг ім´я Пинті через 300 років, про якого майже не маємо жодних біографічних відомостей (навіть ні року народження не знаємо, ні точного імені!), то, очевидно, це була непересічна постать, і вона заслужила на таку пам´ять. Якщо мукачівський князь Ференц Ракоці ІІ, який очолив угорське повстання проти Австрії, називає Пинтю Хоробрим і вельми тішиться, що опришківська ватага поповнила лави його війська, то це хіба не визнання військового і народного авторитету? Адже звичайна банда головорізів не укріплювала би його армію, а навпаки - підривала.
- Наскільки тобі самому притаманний дух розбійництва?
- Якийсь дух бунтарства, безперечно, є, бо не виношу тупості, сірості, духовної порожнечі. Вважаю, людина має бути внутрішньо вільною. До речі, останнім часом, попри те, що живу за свою журналістську працю, переключився з офіційних робіт на вільне дописування до різних видань, аби не бути нічого нікому винним. Адже письменник насамперед повинен бути передовсім вільним... Зрештою, як не боятися. Колись, ідучи в розбійники, люди знали, що кара за розбійництво була дуже жорстока, але тим не менше, це їх не зупиняло. Письменник теж має знати, що може бути по-різному з його книгами. І має бути до всього готовий.
- Однак страхи властиві кожній людині. Відома теза - нічого не боїться або блаженний, або дурень. Чого боїться Сашко Гаврош?
- Страхи - це коли про них думати. Тобто міг би сказати, що боюся за своє здоров´я чи здоров´я своїх близьких. Але не боюся, бо про це не думаю. Можу боятися за фінансове становище, але про це також не думаю і якось живу. Тобто жити треба мобільно, бути готовим до будь-яких перемін, і все буде добре.
Ярина Коваль
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2009/11/14/103213.html
|
