“Сучасність” знову стала старим-добрим журналом для інтелектуалів, таким, яким ми звикли його бачити.
Але при цьому редакція намагається триматися у річищі сучасних культурних процесів в Україні. Наше видання є партнером культового українського журналу, і повідомляючи про нові випуски, що нарешті регулярно виходять з друкарні, ми будемо передруковувати деякі статті – як своєрідну “дегустацію” – передусім ті, що безпосередньо зачіпають українську літературу, як-от стаття Інни Долженкової, присвячена українському поетичному феномену “двотисячників”. Розуміючи полемічність матеріалу, наступного разу ми дамо слово опонентці Долженкової – а цілком їхню дискусію можна побачити у 5-му номері журналу.
Хоч-не-хоч, а позиціонування себе новітніх поетів оцими двома нулями ніяк не може обійтися без відповідної асоціації з…клозетом. Це перше, що спадає на думку. Вочевидь, хлопці й дівчата, які з доброго дива чомусь зайнялися такою непопулярною нині й невигідною в усі часи справою, дуже добре про це знають і нітрохи не стидаються подібних асоціацій. Інакше пойменовували б себе й далі незграбним словом «двотисячники».
Хто зуміє намалювати корову?
До слова, клозет у моїй запаленій після читання новітньої поезії уяві виринув геть невипадково – одна з учасниць слемерського вечора десь на провінції і досі з непідробним жахом згадує, як у вбиральні, в найінтимніший момент, з проведеного навіть у цей куточок репродуктора ревонув вірш у натхненному виконанні якогось із найзавзятіших молодих поетів.
Сучасні поети обрали формою розповсюдження саме слем – читання своїх творів уголос. При цьому аудиторія значення не має – це може бути як престижна академічна зала, так і заводський цех. В обох випадках публіка, до речі, дуже дратується, за винятком кількох апологетів «молодого вина». Для старших споживачів поетичного слова їхні твори – перекреслення всього, що вони побожно звикли називати українською поезією з усіма її суто українськими функціями, тобто виховною, будительською та, сказати б, націєтворчою. Для випадкових перехожих-роботяг, котрі стали свідками неймовірної вистави під вперше почутою назвою «слем», виступи молодих поетів – то щось на кшталт циркової вистави, щоправда, вже по тому, як «цирк уєхал, а клоуни «осталісь».
Видається, що наші слемери-блогери саме на такі реакціїї «вдячної» публіки й розраховують, адже епатаж завше вирізняв чергове покоління ( за умови, якщо воно таки виглядає саме поколінням, тобто літературною спільнотою з власними засадами та програмами, а не є арифметичним поєднанням творчих одиниць ) від попереднього. Але чим наразі можуть епатувати діти постмодернізму? Матюками? Та «ненормативна» лексика давно посіла почесне місце в арсеналі художніх засобів багатьох їхніх попередників, у тому числі й останніх поетів минулого тисячоліття – вісімдесятників. Фізіологізмом? Боже збав! Після Жадана з його «високим блюзом твоїх менструацій» та «іже з ним» цим уже нікого не здивуєш. Що лишається?
А лишається насправді одне – форма. Точніше – її цілковита відсутність.
Отож, будемо заплутувати читачів-слухачів-блогерів у тенета верлібру. Хай там що, а в світі силабо-тонічної поезії фактично не лишилося. Відтак треба прилучити вкраїнську публіку до модних поетичних віянь. У вигляді верлібру, ясна річ.
Верлібр, здавалося б, ідеальні форма для висловлення будь-яких ідей. Це, власне, й вигадано для того, аби вільному поетові не заважала необхідність вимучувати рими, які в більшості своїй сковують політ уяви, а відтак пов”язують путами вимушеної необхідності метафоричного письма.
Проте будь-який професійний художник чудово знає: абстракціонізм буває двох видів – один походить з філігранного опанування техніки від рисунку до живопису, другий – з цілковитого невміння опанувати ремесло. Простіше кажучи – якщо абстракціоніст не вміє бодай на парі зобразити корову, то гріш йому ціна як художнику.
З огляду на предмет нашої розвідки, якщо апологет верлібру не вміє написати традиційний римований вірш, то…
…То він – сучасний український поет. Такий, як, скажімо, Богдан-Олег Горобчук. Або ж Олег Коцарев. Або ж пещений «антишароварницькими» поетами-критиками Стронговський ( хоча, здається, його пишуть з малої літери, просто стронговський та й по всьому ).
Клаптики незшитої ковдри
Якщо чесно, то по прочитанню поезій пойменованих авторів виникає таке недоречне почуття, як жалощі. Ну не можна не пожаліти нещасного Б.-О.Г., коли читаєш у поемі «Раковський» ( збірка «Цілодобово», вид-во «Факт» ):
« внутрішньо і взагалі на мікрорівнях все є клаптиковим//отже клаптиковими є всі предмети які може спостерігати Раковський у цей момент…»
І хоч процитовані рядки містяться в розділі «…Зібрана клаптиковість vs Суцільність» і, за законами жанру, мали би декларувати перемогу цієї суцільності над клятою клаптиковістю, перемагає все-таки невміння автора зшити з тих безумовно яскравих клаптиків бодай одну ковдру у модному стилі «печворк».
Попри те, що «покоління 00» нібито пережило постмодернізм із його мертвотною грою чужими словами, ці поети не можуть виборсатись із його залізних обіймів. Так, у того ж таки Горобчука ( вже задувана поема «Раковський» ) «Смерть Добро Ніцше…» цілком у постмоденістському дусі виливаються лише в недолугу словесну гру, за якою годі вчитати, що думає автор про ці символи модерної епохи. Вони для нього – нестравні. Шкода.
Ще один привід пожаліти Горобчука – те, що кожне слово в назвах своїх поезій, навіть прийменники, він пише з великої літери. Якщо це спроба долучитися до англійської граматики, а відтак – демонстративно вивести українську поезію на світові обшири, то поет трохи перестарався, адже британці свої прийменники в заголовках пишуть усе-таки з малої літери. Латиною така хвороба звучить як mania grandioza. Гадаю, перекладу не треба.
До речі, «цілодобова» трійця ( у збірці представлені також Павло Коробчук та Олег Коцарев) перебуває, судячи з публікованих тут текстів, у стосунках повної гармонії між своїми віршами. Ну, якщо вже ці тексти вони домовилися називати саме так.
Уже згадана клаптиковість Горобчука кореспондує з тако само невіднайденою суцільність Коробчука:
«Осінні каплички і склепи у парках -// осередки акустики, де думки розлунюються // настільки, що мішки під очима // і запасами сліз і недодивлених снів// просто лускаюься від цього натиску.»
Щоправда, на відміну від своїх товаришів по збірці, Коробчук таки зумів «корову намалювати», себто написати римовані вірші за правилами версифікації:
Скільки в тобі перестріляно вірних солдатиків?
Скільки під шкіру введено нових податків
На розмір доріг, на кількість богів, на зір і на літ?
Хто нам очистить борги і зубний наліт?
І що? Хіба від наявності рими цей вірш втрачає? Та ніскільки, радше навпаки.
Адже римована поезія має більше шансів на запам”ятовування, а відтак – цитування, ну й як наслідок – славу, прости господи. Хіба, може, «покоління 00» сахається рими тому, що його задовбала римована реклама? Ну де ж пак, поставити свої бесмертні творіння в один ряд із «В животі ураган – приймай еспумізан!» Або ж «Відмінний результат без переплат»? Та нікагда! Тим часом рекламісти геть не дурні, вони чудово розуміються на особливостях сприйняття текстів і знають, що коли вони римовані, то набагато швидше западають у підсвідомість споживача. У нашому випадку – читача-слухача.
А втім, видається, що згадані поети, вже маючи свою невеличку славу серед інтернет-спільноти, а також у нечисленних шанувальників слемерських турнірів, до всесвітнього визнання й не прагнуть.
Повертаючись до тези про клаптиковість світу й незмогу його зшити, відзначу, що у верлібрах третього автора, харківянина Олега Коцарева, світ навколо існує теж у вигляді «розчленьонки». В творі «Золоті цяцьки не закінчуються» оці золоті цяцьки ( хтозна, що воно таке ), місяць і зірки, також двері від сараїв, кучмісти, хмари й бузок – самі по собі, і в цілісну картину світу ніяк не складаються.
Треба сказати, що саме перу Олега Коцарева належить «вірш», який можна було б назвати програмовим для принципових поборників верлібру. Йдеться про «Вимирання рими. Робота». Можна було б, якби тут було б щось, що бодай віддалено нагадувало маніфест. Але вийшло ні богу свічка, ні чорту кочерга. Якщо сусідні рядки (людина думає про роботу//людина вперше йде на роботу//сміх і гидота//в кишені заспокійливо грає//й витанцьовує подушечками гайка//і перший поламаний трамвай… ) сприймати за наочну демонстрацію поступового згасання рими як засадничої ознаки поезії, то, аби таке уявити, треба ту уяву нещадно згвалтувати. Десь так, як гончар-алкоголік, ліричний герой того ж таки Коцарева, гвалтує на вагонних полицях г власноруч зліплені глиняні вироби, щоб кінчити в горщик, куди перед цим попісяв маленький хлопчик.
А «Останні новини про Помаранчеву революцію» змушують замислитися над світоглядним питанням: чи не втратили ми це покоління? Адже ці діти, які, дякувати Богові, не пам”ятають «принад совєтського раю», повірили дядям і тьотям на Майдані. І десь глибоко, на дні пересохлої душі, в них досі лунає ностальгійне:
Де барабанів втома?
Де прапорів доми?
Міль-йон густих вогнів.
Тоді і втратили, коли барабани замовкли, а пики нардепів стали лускатися від краденого сала.
Щоправда, наведені пронизливі рядки радше виняток з усього масиву представлених у збірці текстів. Все інше нагадує величезне сміттєзвалище, де можна віднайти перли лише по виснажливій роботі з розгрібання словесного гною.
Але такі відкриття, як «заблукав павучок у жалюзі» (Коцарев ) або «Світ – хворе, сонне курча -//яке все клює і клює в порожньоту// і закочуються під лоба його оченята» ( Коробчук ), або ж «липень як світло і липень як світ//бджоли запилюють зрізані квіти…» (Горобчук) трапляються так негусто, що лишається подив: а на біса було громадити десятки неоковирних верлібрів? Щоб якомога ретельніше замаскувати свою дитячу незахищеність і біль з того, що прийшов у цей світ, коли ніхто на те твоєї згоди не питав? Щоб ніхто про це не здогадався?
На цю думку наводить вірш Коцарева в збірці «Мій перший ніж» під довжелезною назвою – «Навіть якщо це прочитають моніторингові організації»:
І кількість можливих інтерпретацій//Ставить моніторинг у тупик,//Є навіть ідея створити //Сайт або журнал чи газету,//Де всі повідомлення будь-якої тематики//Передавати,//Скажімо,//Верлібром».
«Без табу»
Коли читаєш «вільні» вірші вільних від тоталітарного виховання поетів, закрадається ще одна підозра – ігнорування рими, яка, крім усього, вимагає надзвичайно ясної голови, може бути викликане ще й…надмірним споживанням алкоголю, якщо не ще чогось, здатного опустити в нірвану.
Що вражені «вірусом укрсучліту» (цитата з блогу Б.-О. Горобчука ) таки зловживають спиртним, свідчать люди, гідні довіри. Отже, річ не в тім, що, скажімо, Павло Коробчук зі знаням справи описує пиятики поетів чи видає плин наркоманської підсвідомості ( «поети, які полюбляють збиратися//на порожніх секторах іподрому,//відкорковувати пляшки,//червоні всередині,//і пити //за душі померлих тут//жеребців…» або ж вірш «Наркоманське» ( «завтра коли в персональному морзі ти вибиватимеш вікна//і розлетяться разом зі скалками пір”я і сни мов з подушки//а також незручні сльози мов пірсинг на нижніх повіках//у формі гачків для рибалок на спінінг або закидушку» ). Річ у тім, що поети старшої генерації добре знають – на п”яну голову пишеться таке, що на тверезу просто не налазить, хай навіть у момент написання ти собі здавався генієм.
Злочинні спроби «розширення свідомості» з допомогою нехитрих народних стимуляторів багатьох із найкращих поетів довели до могили. На жаль. А тут читаєш блог Павла Коробчука і вже не дивуєшся химерним асоціаціям у його вільних віршах, бо – як не пост, то обов”язково – «славно потусив два дні, прокинувся десь під деревом», або ж, у якості щоденникових записів: «…квітня. Напився…»; «…квітня. Напився…» Після цього часто вживаного сакраментального слова, щоправда, йдуть спроби описати подальшу діяльність, але вона якась не зовсім адекватна.Ну, і так весь квітень
Не знаю, чи зловживає стимуляторами житомирський «золотий хлопчик» Стронговський ( чи стронговський, це вже як захочете ), але фотки на сайті викладає ті, що покликані дивувати не красою неземною чи інтелектом неосяжним, а саме нарочитою страхолюдністю – такий собі зайчик-побігайчик у схожій на тюремну робу смугастій куртці, з капюшона якої «виростають» вуха-ножі. Пику при цьому наш поет корчить таку, що можна діточок лякати, коли не слухають. А що – покажеш такого «бабая» неслухняному дитинчаті, вмить під ковдру залізе ще й пообіцяє «ніколи-ніколи шкоди не робити!»
Може, то просто фотографічне втілення великого «Я» поета, який, до речі, не визнає жодних ліричних героїв, а скрізь і всюди пропагує себе, коханого. При цьому не забуваючи кокетувати-жонглювати з культурно-релігійним надбанням людства:
п”ю життєве вино//за смаком як оцет//цікаво//а кров Ісуса//теж може закиснути?
Маючи бажання, в цих рядках можна вгледіти глибоку трансформацію біблійних образів та екстраполяцію їх на тяжке життя-буття сучасного молодого поета. Проте це бажання має бути дуже-дуже великим. Бо як не крути, а крім маніякальної самозакоханості й претензійності, годі й шукати чогось більшого. В сенсі – поетики.
Ні, С(с)тронговський може ще й отаке встругнути, геть аванагардне:
ти
є
Тибет
а
я
є
єті
Вишуканий звукопис, нічого не скажеш. І, що так не подобається нашим слемерам-блогерам, що вони обурено відкидають, цілком в українських традиціях – від футуризму 1920-х (М.Семенко) до ньюйорксьої чи київської шкіл. Просто традиції бувають різні – є ненависна кільком поколінням (від 60-десятників до 90-стиків) народницька, а є – авангардна. Саме в цю останню, на жаль, цілком по-графоманськи, і вписуються наші «нульовики». Додати до авангарду, що став класикою, можна хіба що відверту порнографію, якої наша цнотлива література завжди цуралася. Що С(с)тронговський і робить навіть у назві збірки поезій.
«Г(г)либоковроті» засадничо написана без поділу на слова. Явне відсилання на порнофільм «Глибоке горло (чи глотка)». І підтверджує давно нав”язлу в зубах тезу про те, що новітнє покоління навіки зіпсуте комп”ютером з його вільним доступом не лише до всіляких корисних вікпедій, але й до on-line «порнушки». І жодних табу, на відміну від трохи старших, для цього покоління не існує. Відтак у С(с)тронговського «вагітна чекає викидня», а «я в мені…при виході з ванни милується власним пенісом». А ось як виглядає життя:
ось чоловік//ось вени а це – їх вміст//результат//затримки менструації//на все життя.
Жадан з його уже згаданим «блюзом менструацій» нервово відпочиває у куточку.
Повертаючись до образу вагітної, яка чекає викидня, а не дитину, можна зробити сміливе припущення, що тут автор має на увазі запрограмовану на безплідні спроби виродити щось путяще всю нашу нещасну поезію. Якщо ж піти ще далі, то в ролі вагітної викиднем можна побачити й конкретного автора. Але це вже буде занадто – наш автор до такої самокритичності не здатен апріорі. А нам що, ми ж знаємо: будь-яка критика – то мистецтво вільних інтепретацій!
Щоправда, С(с)тронговський переймається й поколіннєвими проблемами. Цей поет, якого так можуть назвати лише апологети «антишароварництва» і «європейскості», відчуває, що сам не знає, «звідки він і куди йому плисти»:
От тільки муляє в дупі
розірваною гранатою
якого покоління будемо
брате?
Саме того, брате, саме того. Покоління «00». А що, непогане число. Чисте. Як вилизаний спеціальним шампунем європейський клозет. Як недоторканий листок паперу. Як незаповнене вордівське поле. На ньому можна написати що завгодно. Надто ж – коли завжди є можливість натиснути «деліт».
Інна Долженкова
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2009/11/12/123020.html
|
