|
Ні, хлопці, з таким настроєм ви хом’ячка не продасте ! – перефразовуючи трошки відомий анекдот про купленого на базарі хом’ячка, який виріс ведмедем , кажу українським літераторам, які зараз керують Спілкою письменників.
Власне, що керують – діло десяте, мені малоцікаве, бо я в те стовковисько не входжу, яке Спілкою зветься. Але переглядаючи новий сайт НСПУ, натрапив на оповідання Володимира Даниленка «Заєць».
Почав читати – наче й симпатично: у хаті старого і одинокого чоловіка живе заєць, а тут лікар приїхав рятувати хворого. І зразу згадався веселенний роман фінського письменника Арто Паасалінна «Рік зайця». Хоча там не просто гигикання на всі 32, а серйозна книга. Просто подана з гумором – своєрідна північна і сучасна робінзонада журналіста, якому обридли робота, дружина, та все на світі і він мандрує самотиною Фінляндією. По дорозі збиває зайця і мусить з ним возитися аж до в’язниці включно.
Заєць у Володимира Даниленка не їде в лікарню за своїм господарем Мусієм Скороходом, але на половині тексту уже відчуваєш тяжку українську тугу. Уже знаєш – буде щось важке і трагічне. Точно: зайця забирає лікар, тікає тваринка і її загризають пси. А Мусія (аякже, треба з 19 століття ім’ячко вибрати!) збиває машина…
Все так по-українськи. "Тяжке, сумне, патріотичне" – казала вчителька української літератури у мого сина. І ви хочете, щоб українську літературу читали? Щоб її рекламували? Ні, я пораджу читати Арто Паасалінна!
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/column//2015/08/11/183548.html
|
