Ірина Цілик. Червоні на чорному сліди. – К.: Комора, 2015.
Давно вже я не читала книгу в один присіст. Думала, що вичерпала себе як читач.
Однак, оповідання Ірини Цілик реанімували.
Прозора виразна органічна проза практично без жодного зайвого слова з цілком виправданими вкрапленнями суржика («год», «женіх», «вмєсто», «городські», «проститутка», «апрєлюшка», «піонєрлагєрь», «позволять» тощо).
Тема цих творів – життя звичайних пересічних українців, «маленьких» киян, «що мовчки двигають на собі тягар життя», як зазначається в анотації до збірки оповідань.
У класичному літературознавстві є, принаймі, два тлумачення цього терміна – маленькі/пересічні люди:
1.високодуховні «маленькі люди»: не значущі у соціумі, але з високими моральними цінностями (за Ф. Достоєвським);
2.пересічні люди з маси без високих почуттів і поривань, паралельні у побутуванні (за Ф. Кафкою).
Здається, Іра Цілик віднайшла третій феномен маленької людини: українських диваків, які живуть за стереотипами виснажливої праці і совкових стандартів, але у якийсь момент відчувають промінчик нормальних моральних поривань.
Так, Гайтавер, яка лупцює тьотю Любу, затьмарена бажанням помсти, оговтавшись, тягне її до найближчого травмпункту («Гайтавер»).
Ніна, яка після розлучення затято не комунікувала з колишнім чоловіком, пронизана жалем, миє вікно у його кімнаті, до якої не заходила протягом шести років. Схудлий занедбаний Зюбик пробуджує в ній інтуїтивне відчуття того, що не розлучатися треба було, а якось інакше вирішувати сімейні проблеми. Але вона не знала, як… («Костюм»).
Женюшка, яка ретроспективно усвідомила неординарність свого діда Валі тоді, коли через деякий час після його смерті, навідала його хату. Одвічний символ віднайденої половинки – яблуко – зринуло тут у новій інтерпретації («Помин»).
Надія Степанівна, яка, вдихнувши життя в чужу, усіма покинуту, дитину, пішла на той світ («Інший ракурс»).
Майя – образ середньостатистичної радянської жінки, яка пройшла усі стандартні рівні совкового життя, а що таке справжня еротика і не знала (як не знала багато чого іншого) («Апрєлюшка»). Тут, читаючи, несвідомо порівнювала брутально-натуралістичний стиль Степана Процюка (тема Анни й Івана за романом «Руйнування ляльки») і жіночу делікатність Іри Цілик у розгортанні типово-болючої проблеми недорозвинених українських пересічних душ на прикладі незреалізованої сексуальності Майї.
Випадає з цієї когорти героїв ліричний образ наратора з останнього оповідання «Червоні на чорному сліди». Тут ідеться про зовсім інший вимір особистості, яка на рівні чистої і щирої дитячої душі пізнає нові реалії життя (крізь нову лексику з Євромайдану, зокрема) і водночас відчуває у цьому певну закономірність і повторюваність (згадуючи фрагменти з біографії бабусі, котрій під час бомбардування Києва німцями було 3,5 рочки, як і синові ліричної героїні; а також її «плюшеве пальто», що було такого ж червоного кольору, як і куртка сина оповідачки…).
***
Така от спроба відчуття людей і алгоритму українського Всесвіту.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2015/06/25/082642.html
|
