На питання порталу «Буквоїд» відповідає київський письменник і блогер, креативний директор pr-агенції Мітя Хопта.
- Що Ви читали останнім часом? Ваші враження.
- Я живу переважно в текстах ХХ століття, ще й читаю досить безсистемно, отже з останнього, здається, збірка оповідань Бьолля «Кашель на концерті», практично всі чудові, окремо — дуже цікаво побачити Другу світову з боку німців, які прострілювали кінцівки, аби не воювати, якійсь зовсім інший бік того, що нам розповідали про ті часи. Легкі, глибокі, всім, хто в дитинстві любив «Очима клоуна» чи «Більярд у пів на десяту» раджу, розчарування не буде. На відміну від оповідань Фіцджеральда, що мені трапилися нещодавно — мав досить неочікуване, незвичне та соромливе відчуття того, що сам пишу краще.
Ще роман Моема «Тоді та тепер», напівісторична фантазія про Макіавеллі, непогана, як все у нього, але все ж таки не схоже на його фантастичний «Малий куточок». До речі, знайшов у цьому тексті ще кілька емоційних аргументів в бік моєї версії, що «Державець» Макіавеллі писав як пасквіль, та жоден з читачів досі не зрозумів його сарказму, мені ніколи не подобалася версія про те, що цим твором він намагався повернути симпатію можновладців.
Так, що ще… Еренбургівське «Кохання Жанни Ней», наскрізь математична точність ніжності, поривів та почуттів, так вже не вміють писати російською, на жаль.
Зараз читаю Last Picture Show Larry McMurtry, його Lonesome Dove свого часу не пішло через складну для мене англійську, та чи то він перші речі писав легше, чи то англійська в мене тепер краща, але читається на одному диханні, всім, хто бачив кіно Богдановича, радив б ще й почитати.
З українських книжок — читаю свіженьку кальварійську «Лише секунда» Олексія Геращенка. Трошки фраєвська історія, у міру містична, у міру цікава, приємно київська, з постійними відходами від лінії сюжету в міркування щодо всього, з чим стикався автор у житті, але це, швидше, збагачує текст, ніж дратує. Це дебют бізнесмена та економіста, і — окремо — для мене це укладається у майданівську традицію росту маркетингового середовища над собою, коли активні люди почали робити неочікувані речі — виколупувати бруківку чи міняти країну, захищаючи її майбутнє, створюючи прецеденти та явища, нові суспільні інститути, пишучі книги, роблячи інші важливі речі, — і все це стає феноменом нашого суспільства та чи не єдиною його надією. І це тішить.
- Як обираєте книжки для читання?
- Вони самі мене обирають. Намагаюся не читати нічого зовсім нового, нехай спершу відлежиться на полиці кілька років. А краще півстоліття. Нещодавно зрадив себе, в епіцентрі обговорення відтінків сірого, вирішив почитати англійською, щоб зрозуміти таємницю створення світових хітів. Мене вистачило на пів книги, якщо це можна назвати книгою, таємниці зрозумів, світ — ні. Мої улюблені автори стільки всього написали, що мені поки що вистачає – якось увесь час знаходяться речі, які дивом пройшли повз мене у дитинстві, як «Книга Мануеля» Кортасара, якісь речі Моема, Капоте, Бьолля, Воннєгута… Решта — випадковості, майже всі щасливі.
- Що можете порадити для читання іншим?
- Та будь-що, аби читали. Особисто я маю кілька слабких міст у літературі, можу поділитися. Наприклад, є чудовий жанроформат, коли величезні голови наприкінці життя обертаються назад та міркують над тим, що ось-ось закінчиться. Як «Самопізнання» Бердяєва чи «Спогади, роздуми, сновидіння» Юнга. Ще є окрема книжкова полиця у моєму серці — книги, без яких не можна зрозуміти, що таке ніжність та людяність — це «Кульбабове вино» Бредбері, «Спогади про одне Різдво» Капоте, книги Фенні Флег, починаючи зі «Смажених зелених помідорів»… І безкінечна, як галерея дзеркал, полиця з Кортасаром, Фалладой, Орловим, Баррікко, Платоновим, Набоковим, Ремарком, Віаном...
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/that to read/2015/06/10/080305.html
|
