Світлана Талан. Оголений нерв. Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015.
Життя – це колекція моментів і не більш… Певне, так можуть стверджувати молоді герої якогось романтичного фільму чи необтяжені життєвими труднощами представники вищої соціального прошарку. Герої ж нового роману Світлани Талан, впевнена у цьому, як і сама авторка, дотримуються поглядів щодо життя не так прагматично-життєвих, скільки пролонговано значеннєвих. Незважаючи на труднощі і негаразди, їхнє буття не стало«колекцією моментів», а перетворилося на безперервну стрічку. Стрічку – лакмусовий папірець порядності, людяності та поваги до себе.
Майбутнє кожної людини очікує її на порозі. Цим порогом може бути самоповага, гідність, любов до батьків, рідного міста та місцевості, у якій ти народився. А може й навпаки, бути щось таке, що ціла родина розколюється, як великий корабель, котрий сів на мілину… чи зрада, яка змусила певні обличчя «від’їхати у ментальну далечінь» з пам’яті сусідів та родичів, ставши табуйованою темою в розмовах серед знайомих.
Про що ж роман? Можна сказати, що про буденне життя, заплямоване війною та руїною. Можна – що про любов, яка пройшла крізь кулі та кров. Чи, навпаки – про зраду, про голод, про жорстокість.
Але мені здається, що завдання автора роману було настільки нетаємно вкрапленим, що це читається поміж рядків навіть неозброєним оком:
…вбити в собі раба, щоб стати вільним...
…вбити в собі невпевненого хлопчиську, щоб народився справжній Чоловік…
…вбити в собі зарозумілого і самовпевненого жлоба, щоб народилася Особистість…
Впевнена, що вам ріже око так часто вжите мною дієслово «вбити». Але слід врахувати нюанс: написано «в собі» – тобто віртуально вбити своє хворе Его, щоб не страждали люди.
Знаєте, краще сто разів написати це дієслово по відношенню до самого себе, ніж насправді навчитися вбивати.
Мене завжди «захоплювала» самовпевненість людей, які розпоряджаються чужими життями. Людей, які влаштовують так, що немає альтернативи слову «війна»... тих, хто заробляє на крові своїх побратимів і при цьому зиркає на майже вже зачинені політичні «двері»: а чи встигне він вислизнути від відповідальності в цю залишену неначе спеціально для негідників єзуїтську шпаринку? Тому, коли хтось вирішує за вас або навіть за Господа Бога – Жити чи Не жити, пропоную подорож в регіон бойових дій та «безкоштовне» сидіння під бомбардуванням в підвалі разом зі старими й дітьми, які здригаються від кожного снаряда, що розривається поруч.
Не ставила своїм завданням з´ясовувати – хто правий, а хто винен, чи аналізувати назви населених пунктів чи прізвища, які демонстрували б особливості Луганщини як «депресивного» або «не духовного» регіону. Моє завдання показати, що описані автором події не мають право на дубль. Саме тому хочеться відзначити стиль Світлани Талан. Описуються, здавалося б, побутові речі, однак вони настільки незвично вписані в антураж війни, що відбувається розпад шаблону: десь йде стрілянина по домівках, а люди ходять купувати продукти в супермаркети зі звичною назвою, вибирають свинячі реберця для жаркого на базарі, розмовляють по мобільних телефонах відомих марок. Війна, а люди продовжують жити, використовуючи передвоєнний антураж, який не змінюється, незважаючи ні на що. На мій погляд, в цьому антуражі і є щось грізно-прогностичне, суворе і нез´ясовно привабливе. Бо рахується все за новими – військовими – шкалами: шкалами добра і зла, правди і неправди. Але слід пам’ятати, що ми визнаємо шкальні вимірювання, щоб забути про нашу невимірність – невимірність людяності та особистісної сили. Щоправда, якщо персоніфікувати ці поняття, то далеко не кожен зможе витримати їх повсякденний пресинг, який змушує тримати рівно спину і бути порядним у звичайних життєвих ситуаціях, а тим більше в ситуації війни.
Як психолог скажу: не всім показана психодрама як метод, що оживляє сприйняття і дає надію на зцілення. Тому передбачаю і негативні відгуки на роман, оскільки специфічність оцінок автора може не всіх влаштувати. Ну що ж, література і не покликана задовольняти смаки всіх читачів, кожен може вибирати тематику свого літературного просування і зростання сам. І вже тим більше, не можу підозрювати автора роману в тому, що, на її думку, війна є двигуном очищення суспільства від руйнівних і неконструктивних тенденцій, і базою для побудови нового суспільства. Немає нічого гіршого і несправедливішого за війну і смерті. І з цим мало хто ризикне сперечатися, оскільки це навіть не тема пацифізму, а тема людяності і сенсу життя. А війна не може бути сенсом життя.
Один із класиків стверджував, що ваше улюблене оповідання написане всього лише для одного читача. Напевно, це правда. Адже, коли автору треба перелити свої страждання в слова, він обирає предмет, котрий приніс йому ці страждання, і детально описує вистраждані й словесно сублімовані почуття.
У Світлані Талан зовсім інша мотивація творчості: перекласти свої емоції і почуття в слова для тисяч читачів в надії, що ніколи більше таке варварство, як війна, не повториться в майбутньому на нашій рідній землі. Тому що до майбутнього не так вже й далеко. Воно настає кожного моменту за тією секундою або хвилиною, які ми проживаємо. І якщо ми проживаємо своє теперішнє зарозуміло або зневажливо не тільки по відношенню до самих себе, а й історії, майбутнє відповідає нам ударом навідліг: лупить з розмаху по нашому колективному Его, яке розрослося непомірними апетитами та амбітністю, гординею й жадібністю, нелюдяністю та підлістю, зрадою і цинізмом. І якщо не зрозуміємо цього, то доведеться вибирати або одне з двох, або ні першого, ні другого: мир або війна, або нескінченне вичікування, коли черговий «цар» за нас щось вирішить. Але тоді ми будемо тільки підметами без присудків.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2015/05/28/073940.html
|
