|
Друзі бувають різними. І в різні роки їх зустрічаєш. У дитинстві. Чи у роки юності. Або ж у зрілому віці. Та, мабуть, і в старості можна розчути – за умови, що слух не зрадить і не підведе – дружнє слово.
Кажучи про старість, пригадую pixar’івський мультиплікаційний фільм, в якому дідусь грає в шахи – сам із собою, на момент «чужого» ходу перевтілюючись у «супротивника». А ще пригадую тестя, який дожив до вісімдесяти років, до останніх днів граючи у шахи: мав перший розряд і щодня тренував мозок та пам’ять, вивчаючи книжки зі своє великої шахової бібліотеки. Наприкінці життя він спілкувався з кількома однодумцями – грав у шахи по телефону, зрідка вибирався у шаховий клуб. Казав, що серед знайомих залишилось мало людей його віку: одне слово, білий світ, яким тесть його знав, щезав, і, щезаючи, свідків по собі не залишав.
Мінлива у дитинстві та ідеалістична у роки молодості, дружба загартовується у розумному прагматизмі в період зрілості, коли починаєш розуміти, що відпущений час треба використовувати так, аби устигнути здійснити те, для чого ти був покликаний у світ. Тому друзі, з якими розбігаються світоглядні стежки, щезають із твого життя. Стають світлими привидами – так само, як і ти для них: їх приємно згадувати, проте не виникає потреби у постійному спілкуванні з ними та спільному виконанні бітлівського шлягеру «With a Little Help from My Friends». Думка про те, що з якогось часу починаєш жити у різних світах із людьми, котрі завжди були поруч, – така думка попервах є абсолютно нестерпною, вона давить щемом і висушує душу. Але згодом розумієш, що такою є природа нашого земного існування: ми розходимося з одними, аби зустрітися з іншими однодумцями; ми вчимося цінувати тих небагатьох, хто змінюється з нами у такт, перебуваючи пліч-о-пліч.
Я завжди уникав зустрічей на кшталт десять років після школи або двадцять після училища. Але одного разу був на такій вечірці. Дівчина, яка мені подобалась, не змінилась. Натомість товариша, з яким чотири роки слухали рок, наче підмінили: не відчуваючи карикатурності моменту, він говорив без упину, хоча раніше з нього обценьками було не витягти зайвого слова. Всі говорили про сім’ї й роботу. Тож якоїсь миті мені здалося, що однокурсники надто поспішно змирилися з проминальністю часу. Я почувся самотнім – ніби сидів у колі чужих людей, з якими не прожив колись кілька веселих та безтурботних років життя. Ще й горілка закінчилася. Віддаючи данину традиції, ми зустріли світанок у бесідці на околиці обласного міста, щоб потім роз’їхатися – назавжди: якщо люди бачаться раз у десять або двадцять років – це і є назавжди.
Йосип Бродський написав поетичний цикл «Зі шкільної антології». Цикл присвячено колишнім друзям, тож за назви віршів слугують прізвища шкільних товаришів, подруг. У вірші «Е. Ларіонова» є рядки: «Жив Куликов. Я жив. Она – жива. / А этот мир – куда он подевался? / А может, он их будит по ночам?.. / И я все бормочу свои слова. / Из-за стены несутся клочья вальса. / И дождь шумит по битым кирпичам » . Саме вони звучали рефреном, коли я після згаданої зустрічі повертався додому – наче їхав в інший світ. Пригадую їх і сьогодні, коли інколи намагаюсь озирнутись через плече, щоб розгледіти знайомі та дорогі мені обличчя і коли сподіваюсь, що хтось озирається, пригадуючи мене…
У Крістофа Віллібальда Глюка є геніальна опера «Орфей і Еврідіка», написана на відомий античний мотив понад 250 років тому. За сюжетом боги дозволяють Орфею зійти у пекло і за умови, що голос співака та звуки його ліри зворушать фурій, обіцяють повернути померлу кохану – Еврідіку. Але Орфей не має дивитися на дружину, поки вони не досягнуть Землі, інакше, пригрозили боги, він назавжди втратить кохану. Орфей умилостивив співом фурій і потрапив в Елізіум – царство блаженних тіней, де й знайшов Еврідіку. Проте дорогою додому Орфей не втримується й озирається, і кохана тієї ж миті падає мертвою. У розпачу античний герой намагається встромити кинджал собі у груди. Але з’являється Амур і утримує його від самогубства, а боги знову являють милість, оживлюючи Еврідіку.
В опері є відома арія «Загубив я Еврідіку». Орфей співає її, коли, обернувшись, втрачає свою кохану. Арію написано у мажорі. Навчаючись у музичному училищі й ще нічого не розуміючи у житті, ми жартували над тим, що здавалося нам несумісним зі справжньою трагедією, – над мажорною тональністю, яку обрав великий оперний реформатор Глюк для арії «Загубив я Еврідіку». У шістнадцять років, не пізнавши горя, легко сміхотворити. У шістнадцять років ми й не здогадувались, що колись у смуткові Орфея кожен обов’язково матиме свою законну частку. А відтак кожен матиме можливість озвучити той смуток власною музикою – мінорною чи мажорною. Озвучити, якщо вистачить сміливості зійти у пекло й, перемігши фурій, озирнутися через плече. Глюк використав для арії Орфея мажор, вважаючи, що печаль античного героя завжди має залишатися високою і гідною не менш високого наслідування…
P . S . Сьоме квітня. Сьома година ранку. Благовіщення Пресвятої Богородиці. Я прочиняю двері у кімнату. Дружина розплющує очі й спросоння цікавиться, чого я так рано вставав. Кажу, що не спалося, а тому пішов на кухню і написав коротенький есей – «Смуток Орфея». Запитує, іронічно мружачи очі: «І хто ж у нас Орфей?» Відповідаючи, теж посміхаюсь: «Кожен з нас». Дружина продовжує ранковий «допит»: «А Еврідіка?» Тоді я кажу, її цілуючи: «У кожного – своя».
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/column//2015/04/27/082051.html
|
