Валентина Михайленко. Крик перелітного птаха. — Чернігів: Видавець Лозовий В.М., 2014 – 72 с.
Відгук чи рецензію на книжку поетеси, де домінує інтимна лірика, на мою думку, повинна писати жінка. Вони, жінки, вразливіші до кохання, їхні емоції більш оголені. А якщо в котроїсь жіночки з’явиться ще й почуття заздрощі до авторки книжки, то вважайте цю книгу вдалою, а то й талановитою. Сподіваюся, що рецензентки напишуть щось переконливіше і про збірку Валентини Михайленко.
Це не перша збірка її поезій. Окрім того вона авторка роману «Ніхто й ніколи», повістей «На лезі радості», виданий, до речі, у видавництві «Зелений пес» братів Капранових, і «У лабіринтах трикутника», краєзнавчих нарисів, виданих окремими книжками. Однак саме інтимна поезія розкриває найтонші струни її душі, спонукає сказати найнесподіваніше «я».
Ось як у цих поезіях: «Кохання перше: // сяяло, мов зірка…// За ним ридати довелося гірко…// Кохання друге: // все ще — на довіру…// Шаленство, ревнощі, // краєчок прірви…// Кохання енне: // пристрасть незбагненна…// На шиї камінь, // а серце — шматками…// Кохання з тилу, // в профіль і в анфас — // містерія із флером декадансу…// Шматує невситимо воно нас, // а ми йому все роздаєм аванси…»; «Ти марево моє // серед пустелі, // де Мендельсона грають менестрелі…//Фантазія // на тему пана Глюка…// Та не твоя я,// і не Евридіка…// Ти привид, //марево, // фантазія — // Орфей…// Гість від Амура — // тінь моїх ночей…»
Тут немає запаморочливих метафор, якими оперують молоді письмаки, проте є одвічні думки, які не перестають говорити поети всіх часів і народів, і які талановито варіює і передає на свій лад Валентина Михайленко: «Запаліть жінку…// Й дізнаєтесь,// що вона — свічка…// Горіти красиво жінка уміє…»; «Я тут — з тобою…// Лиш з тобою! // Жалі — водою…// Туга — водою… // Я тут — роса, // і тут я вітер…// І тут так // хочеться // хотіти…»
Біда лише в тім, що ці поезії вміщені, за совковим принципом, не на початку, а в кінці книжечки. Навіть найактуальніший вірш про сьогодення згубився на її сторінках:
Відлітувало літо,
відосеніла осінь,
і знов зима зиміє
непроханою гостею.
У напрямку блокпосту
крадеться сиволапа
і пурпуром калини
на біле сліпо капає…
Вдягають балаклави
і люди, і світила —
й земля така маленька
у вирізі прицілу…
Тому і болісно так сприймати «Цей стан душі // якийсь пекельно-змучений, // у нім дощі, // і я нім розлучена // з коханням тим, // що долею //приречене».
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2015/01/16/070920.html
|
