І все ж Лишега та Кокер мимоволі перетиналися й тут, серед нас.
Стосунки між Олегом Лишегою, поетом, та Джо Кокером, співаком, поки що не з´ясовано. Так принаймні здається мені: жодних розмов про Кокера в мене з Лишегою не виникало. Проте коли обидва вони раптово і груднево відійшли від нас, коли перший уже ступив за межі своєї прощальної дев´ятиденки, а другий наблизився до її кінцевої межі, ми цілком можемо припускати їхню безпосередню зустріч-перетин десь у повільній розміреній черзі інших небесних новоприбульців на шляху до окремого приймального відділення ДЛЯ АРТИСТІВ.
І все ж Лишега та Кокер мимоволі перетиналися й тут, серед нас – не фізично, то душевно, себто у внутрішніх просторах інших людей, поетів і непоетів. З Лишегою вряди-годи можна було навіть побачитись, а Кокера послухати. Я ніколи не забуду, як у франківській легендарній "Легенді" 90-х один з моїх найближчих, також поет, прагнув змінити музику і рішуче цікавився в бармена, чи в того є Джо Кокер, а бармен, не в´їжджаючи, розгублено мимрив, що в нього є тільки Johnnie Walker.
Лишегу ж ми захоплено цитували і тоді, й раніше – себто у 80-ті, а дехто й у 70-ті. Узимку 1986-го я вперше почув, як він сам, тобто це був і голос, і міміка – увесь він, виконує свою неперевершену "Зиму в Тисмениці", зокрема, "Пісню 212". У ній з´являються Том Джонс і Елла Фітцджеральд – своєрідні емблеми тодішніх нічних радіостанцій, усіх цих дивовижних програм "Для тих, хто в морі" і "Для тих, хто не спить": "Так багато суперзірок, // Порослих очеретом – // На одній з них Том Джонс // Співає про зелену, зелену траву: // The green grass of home".
Пісню "Зелена трава біля мого дому" написав не Том Джонс, а виконували її, крім нього, десятки інших музичних героїв, серед яких Джоан Баез, Елвіс Преслі, Джеррі Лі Льюїс, Джонні Кеш та The Grateful Dead. Проте в СРСР її знали винятково як "пісню Тома Джонса", іноді як "англійську народну пісню з репертуару Тома Джонса". Мотив "зеленої трави біля дому" потім успішно здерли совкові "Земляне", і ви це неподобство не тільки пам´ятаєте, але й досі регулярно слухаєте на хвилях усяких "мелодий" та "русских радио".
Натомість "Пісня 212", в якій Лишега закинув свого ліричного астронавта "Тома Джонса" на порослу очеретом суперзірку, стала текстом для культової пісні Віктора Морозова. Якщо ви будете шукати цей твір у Мережі, то надибаєте на цікаві коментарі, а точніше виправлення, від самого Віктора: "Після 17-го рядка треба вставити: "Елла Фітцджеральд мажеться глиною голубою, Елла Фітцджеральд мажеться глиною голубою". Тоді, взимку 86-го, Лишега, дійшовши до цих рядків і прочитавши їх, раптом почав шалено джазувати – мабуть, щось із неї, з Елли, а може з Армстронґа, хоча, припускаю, швидше за все то був його імпровіз для власних голосу, міміки та невидимої труби. Щойно потім він знову повернувся до слів, останніх слів цього вірша. Сьогодні, дев´ять днів "після нього", вони звучать особливо проникливо: "Ми не пропадем у цьому світі! // Ніколи, ніколи не сумуватиму – // Зовсім як дерево низенько над водою".
Одного разу в Америці ми потрапили з ним у гості до жахливо багатого дому. Нас, кількох українських письменників, як водиться, запросили українські емігранти. І не звичайні, бо, по-перше, не галичани, а "східняки" з Полтавщини, а по-друге, не середній клас, а справжні капіталісти-мільйонери. Тому господиня дому дозволяла собі промовляти дещо екзальтовано. "Ах, пане Олеже, – зітхала вона всім своїм блискучим від діамантів декольте, – як я вам заздрю! Ви повертаєтеся в Україну, ви за кілька днів знову побачите батьківщину, як це чудово!". Олег меланхолійно і, здається, трохи розсіяно кивнув, а потім відповів: "Та воно так, але хто його знає, де насправді та батьківщина – може, десь між зірками?". Пані дому відчутно образилася.
Коли у Франику помер Парфьон – відомий вуличний митець і предтеча місцевого стріт-арту, ще одна втрата цьогорічного грудня, я саме дізнався про те, що не стало й Лишеги. Ховали їх не тільки в той самий день, але і в ті ж години.
Про Парфьона (зрештою, насправді теж Олега, Олега Парфьонова) я вже колись намагався вам розповісти. Після цього він носив мені все нові свої картини, запевняючи, ніби по його смерті вони різко підскочать у ціні, а їхні власники стануть мільйонерами. Я собі цього не бажаю. Зате Парфьонові я бажаю спокою, земля йому пухом. Помер він, здається, від того ж, від чого й Чарльз Буковскі. Тобто не від червоного вина.
Олег Лишега тим часом повертається на свою батьківщину між зірками, і йому я бажаю щасливого переходу. Ми не пропадем у цьому світі, тому що з нами був ти.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2014/12/29/085459.html
|
