Катержина Тучкова. Житковські богині / Пер. із чеської Г. Величко. – К.: Комора, 2014
Зізнаюсь: цю рецензію мені хотілось назвати «битва дискурсів», оскільки, попри позірну інтелектуальну ефектність, вираз точно відображає драматичне зіткнення у романі чеської письменниці Катержини Тучкової «Житковські богині» насамперед двох суспільних практик, персоналізованих у дійових особах: тоталітарної (з її вичахаючим триванням у формі посттоталітарній) та первісної, знахарсько-шаманської, що доіснувала до епохи постмодерну.
За жанровим різновидом твір можна назвати романом-розслідуванням або романом-реконструкцією, що досить-таки поширені в європейських літературах (першими з пам’яті спливають «Терези» болгарина П. Вежинова та «Зниклий квартал» цьогорічного нобелівського лауреата француза П. Модіано, але перелік міг би тривати нескінченно). Однак можна його трактувати і як науковий детектив, адже головна героїня – співробітниця етнографічної наукової інституції Дора Ідесова, котра темою для розвідки обирає побутування у важкодоступних Білих Карпатах знахарської субкультури та життя її носіїв.
Займалися цим жінки, яких тут прийнято називати богинями, і перекладачка йде на ризик, аби ввести згадане слово в обіг у незвичному значенні, де воно виступає синонімом до лексем «знахарка», «ворожка», «відьма». Те ж стосується і слова «богувати», яке в тексті значить приблизно «знахарювати», «шаманити». Така їх семантика неактуальна для сучасного мовленнєвого вжитку, врешті, навіть авторитетні одинадцятитомний «Словник української мови» чи більш архаїчний «Словарь» за редакцією Б. Грінченка таких значень за ними не фіксують, але це, на мою думку, слід розцінювати як живий факт розширення і збагачення мовної палітри. (Переклад, виконаний пражанкою Ганною Величко, я загалом високо оцінив би і за розмаїттям мови, і за майстерними стилізаціями, і за відсутністю кальок з російських чи польських ідіом, які частенько гостюють у нашому перекладацькому домі.)
Для Дори Ідесової таке дослідження має особливе значення, бо вона родом із Житкова, сама була свідком того, як богувала її рідна тітка Сурмена. Вона вчитується в старовинні та новочасні архівні документи, вибудовуючи історичну ретроспективу спадкоємності таємничого фаху, веде польовий пошук в Чехії та за кордоном, зустрічаючись з багатьма людьми, і поступово очам відкривається цілісна мозаїчна картина, яка багато що пояснює і в її власній долі.
З’ясовується, що тітка Сурмена, яка взяла під опіку Дору та її молодшого братика після трагічної смерті матері, перебувала під недремним наглядом чеської спецслужби, що раз-у-раз підсилала до таємну агентуру. Система потребувала повного контролю за громадянами, то як же допустити, щоб хтось володів непідконтрольним «містичним» знанням? Політичній поліції вдається пред’явити Сурмені обвинувачення і запроторити в психлікарню, де здорову жінку силоміць утримують аж до смерті, колючи сильні медикаменти і знищуючи особистість. Неповнолітня Дора та її братик опиняються в «страшному оточенні соціалістичного інтернату», який за порядками не відрізняється від ГУЛагу, а виховательки пишуть звіти «у формі донесень».
Розслідування Дори виходить далеко за межі наукової розвідки: вона зуміла встановити, хто саме і з яких мотивів методами спецслужб знищив Сурмену. Власне, цим Тучкова робить свій внесок до однієї з магістральних тем чеської літератури останніх десятиліть: суспільство намагається поквитатися з тими морально ницими особами, які були стовпами людиноненависницького режиму, а передусім – зі співробітниками спецслужб. За прикладами далеко ходити не треба, можна згадати і патріарха Мілана Кундеру з його «Нестерпною легкістю буття», і представника молодшого покоління Яна Балабана, чия повість в оповіданнях «Ми ще тут» віднедавна доступна в українському перекладі також Г. Величко.
Однак у «Житковських богинях» тема розробляється багатогранніше. Супротивниками богинь виступали прислужники не лише комуністичного режиму, а й нацистського. Під час Другої світової місцевими знахарками всерйоз цікавився спеціальний науковий підрозділ, який курирувало відомство Гіммлера, бо їх планували використати в інтересах Третього Рейху. А ще раніше проти них активно діяло місцеве священицтво, адже приналежність богинь до іншої духовної традиції, володіння «іншим знанням» суперечили церкві з її претензією на тотальний контроль над свідомістю.
Тучкова ніскільки не ідеалізує своїх карпатських героїнь, які, звісно, викликають у читача співчуття. Ці неосвічені горянки явно випадають із ключових контекстів другої половини двадцятого століття, виглядаючи пережитком давнини. У практиці богування вони не цураються легкого шахрайства. Скажімо, наперед побільше довідуються про клієнтів, аби потім шокувати останніх тим, що ніби «відкрилося» їм з першого погляду. Вони є звичайними людьми, і стимули їхніх вчинків нерідко суперечливі.
У середовищі богинь розгортається протистояння двох міні-дискурсів, двох діаметрально протилежних моральних позицій. Одні ворожать тільки на «добро», але є й такі, які на замовлення шаманськими методами викликають «зло», що потім містичним чином до них може повернутись. І насамкінець зауважимо, що й стосунки між богинями далеко не безхмарні, адже вони конкурують, тому нерідко ворогують, а отже, виникає питання: чиї здібності сильніші?
Ідесовій не вдається залишитись безстороннім спостерігачем-науковцем, її затягує у вир подій, і жінка опиняється в ситуації «подвійної роздвоєності», в кінцевому підсумку трагічної. З одного боку Дора представляє офіційну ідеологізовану науку, що вчинила над богинями гносеологічну розправу, оголосивши їхню діяльність забобоном темних людей. (І хоч дія відбувається в наші часи, через півтора десятиліття після революції 1989-го, над науковцями досі тяжіють вчорашні концептуальні стереотипи.) З іншого вона – спадкова богиня, якій нічого не передано з таємних знань. Друга лінія роздвоєності пролягає між згаданими вище міні-дискурсами: оскільки головна героїня походить з роду богинь, то на ній теж лежить родове прокляття, яке з розвитком дії пробуджується. Наостанку полем непримиренної битви стає душа Ідесової.
А от кому справді вдається залишитись безстороннім, то це авторці. В різноплановому полотні роману вона дає змогу виговоритись усім головним персонажам, проаналізувавши плюси і мінуси їхніх позицій, але свою власну думку не заявляє, ховаючись за об’єктивованою оповіддю.
Здається, єдина низка епізодів, що в мене викликала недовіру, – сцени лесбійського кохання Ідесової зі ще одною продовжувачкою роду богинь. Попри ретельно підготовлену аргументацію (у Дори не склалося особисте життя, сексуальні взаємини з чоловіками теж втіхи не приносять) такий сюжетний хід, як на мене, органічно не випливає з художнього замислу роману, а є радше маркетинговим прийомом, бо відверто підіграє модній нині західноєвропейській тематиці.
Але ця краплина діжку моїх позитивних вражень зіпсувати нездатна.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2014/12/06/163022.html
|
