Поліна Кулакова. Я пам´ятатиму твоє обличчя. — Брустурів: Дискурсус, 2014. — 165 с.
«Я пам’ятатиму твоє обличчя»… Досить цікава назва книги, яка зразу навіює на думку, що твір про кохання, а точніше драму чи навіть мелодраму. Авторка молода, приємна зовнішністю, мабуть мала якісь в своєму житті любовні негаразди, тому так поетично вирішила назвати свою книгу. Мабуть там має бути її біль, розчарування, спогади… Але було би все занадто просто, якби у назві була імпліцитність всієї книги.
Авторка у передмові зазначає, що «…коли цілком випадково прочитала «Керрі» Стівена Кінга, в мені прокинулась не лише безмежна любов до жанру, а й «блакитна» мрія стати автором» [3]. Сторінка за сторінкою, як і всі сюжети цього жанру, починається просто, передбачено, із легким гумором, а потім від середини роману твір починає оживати, ставати цікавим і моторошним деякими сценами, трансформуючи глядача із стану спокійного флегматика то невиправного халкоподібного холерика. У романі «Я пам’ятатиму твоє обличчя» Поліни Кулакової зразу відчувається атмосфера загадки, тому чи не з перших розділів було приємно зануритися у сюжет.
Варто цю книгу прочитати, бодай навіть тим самим прихильникам цього жанру. Чого тут лише нема: дружба, ненависть, надприродні легенди, які переростають у містику, ну і звісно деякі пригоди, щоправда серйозні та часом важкі для сприйняття, але цим і цікаві.
Окремо можна простежити блискуче трактування та розуміння медичних термінів, діагнозів, їхню причину та наслідки. Дуже приємно, що нарешті в українській літературі є такі герої, як ось Віра у цьому романі, яка знає свою нелегку роботу, але мимо цього залишається простою жінкою, яка шукає кохання.
Роман більше детективний, ніж про жахи, проте логічність побудови сюжету тримає в напрузі. Раптова загибель Остапа пройшла непомітно, а більше зверталася увага на дівчат, які дивними способами пішли із цього світу, адже в самій причині їхньої смерті є багато загадок, а істини немає.
Та й своєрідні, так би мовити «привиди минулого», не можуть заспокоїтися. Через кілька років, після загибелі нареченої Андрія Вербицького, слідчі знову почали розслідувати цю справу. Не встигне одна історія закінчитися, як у дію зразу приходить друга, і ще більше примушує продовжувати читати твір. А ота сцена самого вбивства Юлі, нареченої Андрія… Справді жахіття, в тому розумінні, що холоднокровно все відбулося у творі для загиблої Юлі.
І майже наприкінці книги відкривається розуміння цієї досить «ліричної» назви, адже вона просто вражає не самими символами, а жахливою дійсністю, в якій проявляється: « Коли тіло занурилося у воду, клейонка відстала в тому місці, де було її обличчя й холодні мертві очі жінки подивилися прямісінько на Ігоря. Волосся на його руках стало дибки. Він здригнувся зі страху, бо легкий літній вітер шепотів йому на вухо: «Я знайду тебе, я пам’ятатиму твоє обличчя» [141].
Роман закінчується гарно, весело, що навіть не зразу віриться, що все добре, оскільки ще кілька сторінок назад відбулися жорстокі вбивства, але в результаті кривдники отримали по заслузі, а дехто із героїв навіть готувалися до свого весілля. Зазвичай у книгах Стівена Кінга відкритий фінал, а у книзі Поліни Кулакової все завершується зрозуміло, що цим і є у свою чергу не простим копіюванням, а особистим вмотивованим рішенням.
Роман вартий уваги, адже поєднує в собі кілька жанрів і взагалі різнобарвну атмосферу. Єдине що трішки примушує бути роздратованим, це деякі механічні помилки у творі, але всяке буває, тому на рівному місці робити балаган не варто. Все-таки роман цікавий, а це вже ознака того, що є що читати в українській літературі.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2014/11/22/100420.html
|
