Степан Процюк. Завжди і ніколи. – Брустурів : Дискурсус, 2014. – 216 с
Ліричний герой Степана Процюка повертається недарма. У час кризи й переоцінки цінностей, невизначеності, у час, коли знову «тануть ліси безпорадної, тихої етики» . Хоча ця поезія не кричить напрямки про бетеери, як пізніше, наприклад, Андрусякова («Сьогодні час вимірюється в крилах...»), у ній відверто сформульовано передчуття прийдешньої катастрофи: «Чуєш, як чернечим пілігримом / стукає у підворітню мор? / Він гидує анекдотним гримом, / він плює на слинявий декор».
Не дивно, що серед «диких веремій» чути «пастви скорбящої гомін» . В умовах метаморфоз і ліричний герой називає свою життєву дорогу «розхристаними путями» .
Загалом, як відзначила Ю. Прокопів, для творчості Процюка характерний тип героя-«рефлексуючого інтелігента з сильною потребою ідеалу, в якій впізнається туга за Богом» (хоча заувага стосувалася прозових текстів, придатна вона й для Процюкової поезії). Тож порятунок від «хаосу ридань і ножів / брутів» , залежить від Господнього жезла й простертої долоні («Божа долонь на мученім чолі...»), адже ліричний герой знає про свій час:
...В хвилини, коли гинув дух
звитяг в Айвенго – сина лат,
міг будь-який слинявий зух
героя копнути під зад...
Більше того – відчуває він і присутність «Великого Антидуху» , антиідеалу, і відчуває свою слабкість перед ним у «найпохмурішому, скорбному місті» , повному «антибожих кліше» й «утрат ненаситної хлані» .
Все ж існуючих догм огульно не приймає ( «Простодушні сховалися у затінку віт / християнського лавра. / І безмежжя фетишів заклять. І / абсурдних столів...» ). Ба більше – знову і знову зустрічаємо (особливо в ранніх віршах) прикметний для «Нової дегенерації» ісламський струмінь, а крім нього – і суміш язичницьких мотивів різних міфологій.
Серед розмаїття виборів ліричний герой Процюка «зависає над містом / аграматичним питальником» . В такі моменти його переповнює відчуття того, що «покидає нас Бог. / Покидають нас звірі. / Заростає тернами світ. / Плодить червами / Божий сад...» Такий настрій контрастує із апокаліптичними мотивами, що мають позитивне емоційне й смислове навантаження ( «Ступить Він, поневаживши крамом / і криком» , що дасть можливість йому просити, «поневаживши лемент» , очевидно, ті ж настрої занепадку, відчаю в межичассі: «Будьте геном предтеч, будьте гоном / шукань, / Будьте грунтом для завтрашніх зодчих / веселих!» ) Надзвичайно сильним є і фінальний акорд віршованої ораторії «Homo sapiens». Тільки долоня Бога, іскри, викресані з неї, здатні подолати «виквіт неандертальства» , порушити спокій «гниття добровільного ложа», явища, такі огидні для ліричного героя.
Зрозуміло, що боротьба людини з Антидухом виключає пасивність ( «Плазувати в ліс за Божим даром – / Чи твоє призначення, людино?» ) Вирушивши у пошуки «храму із назвою «Чаша Грааля»» , відповіді на запитання «Де заховано те?» , ліричний герой долає як всезагальну байдужість, так і опір життєвих обставин, «жорстокі дощі» . Знання, яке він здобуде (чи здобув уже) – не «претензійно нажебраний мох» .
Важливу роль у аналізованих поезіях мають розмови з Богом. Вони набувають різних форм. Крім поодиноких вигуків супроти «світу переситу» ( «Боже, зжалься!» ) чи звертань, далеких від побутового суєсловства ( «Боже, я мислю мечем.» ), маємо, наприклад, дуже показове риторичне запитання: «Справді це пошук, Боже, чи словоблуддя ганчірки?»
Ліричний герой Процюка завжди сумнівається. У цьому контексті невипадковою є згадка про «фаустівські плачі» , а сам ліричний герой визнає, що живе на «найстарішій землі... серці богошукань» . Проте сумнівається він не в існуванні Бога як шуканого ідеалу, не в правильності своїх дій, але, як зауважив Є. Баран у передмові до книжки, «боїться вчергове спрофанувати» свої шукання.
Тож ліричний герой зупиняється, коли його «веде на позлітковий тріск» , його «серце... пече... прорізує стид» за насмішку над власною (і водночас національною) сутністю ( «Можна, душе, я тобі свитку дідівську принесу?» ), страх набрехати. Рефлексуючи, він накреслює шлях до ідеалу: «...не приємне душа смрад самогонних вершин. / йду у керунку «Любов і некрикливий чин» (побіжно згадаємо актуалізовані в поемі символ дороги як обраного життєвого шляху, притаманний поезії дев’ятдесятників, та «Господа партитури» , музики як відчуття нарешті віднайденої душевної гармонії.)
Намагання не спрофанувати богошукання бачимо і у фіналі поеми: «Правили душу тут – значить, ходімо звідсіль. / Справжнє – лиш очі Бога, не intermezzo вий біль».
Отже, шанс «наростити сад, честі сотворити корону» («Завжди і ніколи») залишається, адже ліричний герой Процюка і далі не воліє жити на «ледь «оновленій землі»» , а поки що, в очікуванні «планетарного самуму» звучить неймовірно камерне й по-синівські смиренне:
«Божий голос у своїй робітні вчути хочу ко-
ли меркне як дрібнішає буденне за вікном і
не видно на динарії вже Кесаря»
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2014/11/20/075748.html
|
