Станіслав Бондаренко. Майдани і магнати. Український пріоритет, Київ, 2014.
Станіслав Бондаренко має рідкісну характерну ознаку творчості: він міський, виразно київський поет – мабуть, цьому сприяло те, що з дитинства живе в столиці і ще школярем учився ходити „на десять віків углиб” нашої історії. Після виходу збірки поезій „Кирилиця київських вулиць” („Ярославів Вал”, 2011), відзначеної премією імені Бориса Нечерди, ця тенденція з кожним роком поглиблювалася й увиразнювалась. Вже в першій з трьох поем-кліпів („Нічна розмова з Європою”) превалює не просто модерний урбанізм, а особливий, сказати б, дворівневий києвоцентризм поета. Вже літературознавці та критики помітили, що його поетика базується саме на двох взаємодоповнюючих колоритах, перший з яких – місцевий з його топонімікою, звичаями, чисто київським шармом, якщо хочете. Звідси – „приблудні мери”, „архітектори-АРХІВАРВАРИ”, „лицар відчаю – замок Річарда”, вулиця Володимирська і „найкам’яніший совєцький замок ( споруда КГБ ), в якім щезали роди людські” і який автор пропонує перетворити на Музей жертв геноциду, як це зроблено у Вільнюсі.
До закоріненого вміння занурюватися „на десять віків углиб” додалося осмислення поетом того, що Київ – не просто місто, а Космос, „новий Єрусалим”. Тож мова не лише про місцевий колорит, а й про більш високого рівня – саме колорит духовний. І подібного поєднання в нашій поезії ще не зустрічалося, але цікаво, що ці ж „два неба”, або обидва колорити критики вирізняли у творчості великого іспанця Лорки. Духовний києвоцентризм С. Бондаренка добре помітив Михайло Косів у статті „Нічні розмови з Європою, які спонукають до роздумів”, вказавши, що контекст поета ґрунтує думку: „Рим – теза, Візантія – антитеза, Київ – синтеза”. І своє твердження М. Косів підсилює мудрими словами Івана Павла ІІ, який сказав, що „збагачена генієм української культури церква дихає тут двома легенями східної і західної традиції”. Більше того, наша церква набагато старша, первородніша, ніж у агресивного східного сусіда, отже, й дух та духовність – теж. Квінтесенцію такого духовного колоритузнаходимо ще в першій поемі („Нічна розмова”) – вSMS-ці Європі, яку запрошено в очевидці, щоб змогла таки усвідомити, „хто готує знов чечевицю”:
Ще як перша жаба учила „ква”
на безлюдній річці, що звуть Москва,
в Києві вже сотнями чинні храми
транслювали Віру з небес хрестами...
Відштовхуючись від цього, автор пояснює забудькуватій Європі й нам самим правдиву, а не перекручену за віки історію про „братів” українця й росіянина, бо саме: „Він, молодший брат, хоче бути старшим, // й чечевицю варить, біду наславши: // так Ісав колись первородний плакав, // а, зваривши юшку, радів Іаков!..” Тож справжнє первородство, у тому числі духовне, має саме наша земля і її Людина. Те, що в другій поемі („Пікнік із мільярдером”) видавалося радше мрією або ж, як назвав у кінці 2013-го один із критиків, – „мрією на руїнах”, у завершальній поемі цієї своєрідної трилогії – „Майдани і магнати, або Магія магми” – набуває обрисів реальності. В першу чергу завдяки Майдану. І завдяки тому, що „ це не сон у сні, // а збивало з ніг // кулями на київський чорний сніг”, і притому майданівці заради Гідності масово йшли на смерть, тож поет дає зрозуміти: Україна, піднявши, так би мовити, планку гідності до небачених висот, стає духовним центром Європи, якій ми потрібні не менше, ніж вона нам, бо, як „сказав поранений сивий пан: // з того, що у людства ще не було, // ми дали Козацтво, УПА, Майдан – //людству з Україною повезло”.
Є в цій книжці ще один дуже важливий нюанс, внутрішній, помічений поетом у зародку й розвитку: у рушійному трикутнику – громада, влада (державна) і олігархи (влада прихована) дві останні складові – це слабкі ланки, але в ході Майдану й після нього з цього трикутника може витворитися надійне рятівне коло чи оберіг Країни. Це якщо до рівня громади (суспільства) підтягнуться й дві інші складові, а багатії боротимуться не за надприбутки, а за країну. На живих прикладах-персонажах поет вперше осмислив нову надважливу реальність, коли окремі олігархи доросли своєю самосвідомістю до того, щоб стати – разом із громадою – співтворцями європейської України, як це робить багатій Хо – герой заключної поеми. Він зрозумів, що олігархат – це зло, загрозливе для держави міжусобицями, страшнішими за князівські, і, продавши більшу частину бізнесу, свідомо викреслив себе з числа олігархів, тож став Громадянином. Якщо у „Пікніку з мільярдером” про Хо вустами Бороди говорилося, що „міль-яр-дер – це міль, ярдами й кілометрами пожираюча душі й тіло”, то через два роки в ході Майдану той самий Хо доріс до ролі найактивнішого втілювача, сказати б, особливої місії України, як і ще кілька йому подібних багатіїв. Їх автор не ідеалізує, але дає нам шанс зрозуміти: якщо рішучішою буде ця тенденція росту і єднання, то надійнішим стане той самий оберіг.
Ще з часів появи „Кобзаря” справжня українська поезія передбачала і вказувала шляхи народу, виявляючи головні тенденції руху й загрози на цій дорозі.”Майдани і магнати” саме з цього високого розряду.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2014/11/24/071529.html
|
