Світлана Талан. Розколоте небо.− Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2014.
«Тепер, коли ми навчилися літати
по повітрю як птахи,
плавати під водою як риби,
нам не вистачає тільки одного:
навчитися жити на землі
як люди»
Бернард Шоу
Щоразу, коли в університеті читала студентам різних спеціальностей лекцію про мотивацію, намагалася згадати піраміду Маслоу. Чому намагалася? Всі відразу ж починали кричати: «Знаємо, знаємо!!! Нам вже розповідали... на політології (варіанти − соціології, історії)». Я завжди перепитувала, а в чому ж суть самої піраміди і теорії, до якої вона відноситься. Відповіді студентів, на жаль, завжди були досить нечіткими. Як виявилося, відсутність задоволення фізіологічних потреб у їжі, теплі та інших необхідних для виживання людини речах, здавалися студентам якимись абстрактними, існуючими десь далеко і в чиїйсь уяві поняттями, які вони не збиралися персоніфікувати і привласнювати в суб’єктивному реальному досвіді. Молодь більше дбала про самореалізацію, обговорюючи її з більшим ентузіазмом, ніж фізичні потреби. Це відкриття мене, якщо чесно, засмутило, оскільки, проживши життя, частіше я бачила прояви безпорадності людини, позбавленої хліба і житла, ніж самореалізації. Тут можна сперечатися, погоджуватися із геніальним Маслоу чи не погоджуватися з моїми спостереженнями. Але суть в тому, що студенти могли приміряти на себе відсутність самореалізації, але не могли навіть і приблизно уявити власних фізичних злиднів, роздираючих наше тіло від голоду, холоду та спраги. Я зрозуміла, чому: їм здавалося − це може бути десь там, далеко, з кимось, але не з ним самим і близькими.
Тоді піраміда Маслоу здавалася мені символом нашої дійсності. Суспільства, побудованого на жорсткому підпорядкуванню системі, скріпленої алебастровим розчином атмосфери страху. Коли соціальні ліфти були наглухо задраєно, а міфологізація деяких персоналій та їх можливостей дійшла до такого рівня, що головуючі соціальні страти уявлялися буденним людям настільки недосяжними, що, здавалося, вони живуть тільки міфами один про одного і ніколи не будуть мати можливості зустрітися поглядами і зазирнути один одному в очі. Зараз ми знаємо, що ці страти зустрілися і не тільки подивилися один одному в очі. Ніхто нічого «запитати» не забув.
На мій погляд, черговий роман Світлани Талан «Розколоте небо», як і все, що відбувається зараз у історичній площині, працюють на виправлення цієї тотальної помилки нашого суспільства − забування та відсутність пам´яті на дати, особи та їх діяння. Базис роману ґрунтується на дійсних подіях, спогадах реальних людей та особистісній позиції самої письменниці. Це тільки зміцнює нас в розумінні аксіоми художника Тоні Берланта, який вважає, що чим більше особистого і інтроспективного змісту включає в себе художня творчість, тим більш універсальним воно стає.
Атмосфера подій, що розгортаються в сюжеті, знімає полуду псевдоміфологічностіі й імітації дійсності з історичних фактів. Ми, разом з героями, проживаємо всі знегоди тих років, поринаючи за допомогою творчості автора в істинність почуттів і емоцій головних персонажів роману. Слід сказати, що не створюється відчуття фотографічності і штучності сюжету. Адже письменниця вкладає в свої творіння більше сил і таланту, ніж просто фіксування подій. Її завдання − дати стимул нашій уяві і рефлексії, оскільки саме ці психологічні характеристики роблять нас по-людськи емпатичними і співчуваючими. Сумно, що в останні десятиліття з нас намагалися зробити бездушні машини, які дивляться убік, коли зчиняється підлість до іншої людини, або коли вбогі духом, але багаті гаманцем, намагаються принизити словом і дією того, хто на їх думку цього гідний. Я не думаю, що згадані особи (вбогі духом) знають психологію і чули про піраміду Маслоу. Але, зазвичай, вони добрі емпіричні психологи і знають, як придушити опір людей. І оскільки самі вони далекі від духовності, то методи з їх арсеналу − суто матеріального плану. На жаль, це працює. Недарма я розпочала свій відгук з доказової дієвості піраміди Маслоу і нинішнього наповнення цього конструкту смисловим змістом від молодих співвітчизників.
Саме невіра в те, що з будь-якою людиною може трапитися щось більш неприємне, ніж двійка на іспиті або подертий в тисняві маршрутки рюкзак, привчання нашого розуму до того, що наше життя схоже на комп´ютерну гру, яку в разі невдачі можна перезавантажити і почати все з початку, і дає пролонговану надію таким негідникам, які чергують біля соціальних і життєвих ліфтів.
Тому такою важливою є тема, яка обговорена за допомогою художніх образів на сторінках роману «Розколоте небо» письменницею Світланою Талан: тема наших життєвих потреб і тих рук, які можуть цими потребами управляти. Я написала «рук», а подумала, що все ж мається на увазі щось інше: голова, душа, серце того, хто керує. Тож таким сумним є досвід України як держави: керували їй останні сто років, з дозволу сказати, дýрні і невігласи, які легко і бездумно переходили в категорію катів власного народу. Бо позбавлення їжі та штучна провокація голоду для вирішення низьких і корисливих цілей − придушення особистості та ментальності цілого народу, − є злочином без терміну давності. Оскільки збиток, який нанесено за допомогою страху цілісному та дуже стійкому архетипу нації і колективному несвідомому, − це колосальний крок назад в історичному шляху мільйонів співвітчизників.
Не варто повторювати аксіому, що наші архетипи працюють завжди. Працюють і в особистому житті, і в політиці, вони є своєрідним фундаментом державної та суспільної складової кожної нації. Тому такою важливою є якість тих індивідуальних елементів архетипізованих приєднань до колективного несвідомого, які кожен з українців вносив і вносить в скарбничку ментальності. Хемінгвей писав, що «від болю хочеш тільки одного − щоб він скінчився. Немає нічого гірше в житті, ніж фізичний біль. Перед обличчям болю немає героїв». Але на мою думку, люди, які пережили голод і страждання, які намагалися гідно витримати тортури і смерть, є героями тільки за фактом того, який вклад вони зробили в наше колективне несвідоме − не вклад нескінченного терпіння, а вклад боротьби і ненависті до всього підлого і мерзенного, що не дає щирій душі України розгорнутися на повну силу і заявити про себе всесвіту.
Можливо, після читання і обмірковування таких психодраматичних текстів, як роман Світлани Талан, коли мій сучасник, занурюючись в переживання, прибирає палець з комп´ютерною кнопки «перезавантажити», він перезавантажує свою свідомість та совість розумінням відповідальності кожного, хто живе «тут і зараз», за здійснення глобальної ідеї свободи, оскільки апріорі ми все печемося про свою душу в результаті вільного вибору. Вибору жити як Люди.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2014/11/11/072552.html
|