Світлана Алексієвич. Час second-hand (кінець червоної людини). Пер. Зрос. Л. Лисенко – К.:«Дух і літера», 2014. – 456 с.
Усе, що прочитаєте у «Час second-hand», ви, імовірно, уже десь чули. Біля пивної ятки, на тяжких сімейних святах, де, зв’язані однією кров’ю, зійшлися ідеологічні опоненти, від своїх бабусь, дідусів… Говорить народ. Говорить по-різному. Світлана Алексієвич уміє не заважити народу виговоритись. Лише іноді підкине якесь питання або детальку, наче гранату. Вибух, короткий спалах освітить усе – і рятівні ілюзії, і справжні страхи. Споруда із самовиправдань завалися, а людина навіть і не помітила.
Я пам’ятаю той шок, який пережила, читаючи «У війни нежіноче обличчя», «Цинкові хлопчики». А от зараз «Час second-hand». Якби запитали, що потрібно зробити, аби почуватися щасливим, без вагання відповіла б: «Читайте Багряного, Солженицина, Алексієвич». Тоді вічне українське «майже», вибрики начальника, хами і зами здадуться лише порохом на черевиках. Це ж вам не фекалії власні жерти. А жерли ж, жерли!!! Не якісь там літературні герої, а живі люди. Може, отой дідусь із сусіднього під’їзду. Про що він мовчить, кожного дня виходячи на прогулянку о десятій?
Навіщо? Заради чого? Ці питання мені, як кістка в горлі. Не може бути, щоб Сталін, Хрущов, Брежнєв усе на собі тримали. Їх підпирали тисячі, мільйони. Пройшовши крізь голод, табори, безглузді нещадні війни, вони, биті й недобиті, знову й знову повзли, ставали в чергу, чубились, стукачили, намагались протиснутись, щоб тримати на собі тяжку брилу всесвітнього щастя і цілувати-милувати червону книжечку замість закатованої дружини. Десь у середині книги закрадається підозра: може, це якийсь масовий вірус мазохізму? Може, у тих вагонах для худоби з діркою для потреб людського низу насправді не страждали, а отримували якісь нездорові задоволення? Або як у Ірен Роздобудько. Тебе десять днів морять голодом, а на одинадцятий дають дощових черв’яків. І ти з вдячністю цілуєш ту руку, яка їх тобі дає, забуваючи, що ця сама рука десять днів не давала нічого. Бо ж інакше не пояснити, чому тоді вони, як про них кажуть, комуністи старого розливу так проклинають наше, хай і не ідеальне, але все-таки краще від їхнього минулого, сьогодення.
Не менш розгубленими виглядають і колишні дисиденти. Після путчу свобода завалила їхні кухні, де раніше була заморським делікатесом, – по кілька ікринок на величезний бутерброд радянських буднів. Хоч їж, хоч надкусюй, хоч у смітник викидай. Але виявилось: свобода – то не погода за вікном, то тяжка щоденна праця. А вони не готові. Вважали себе опонентами радянщини, а тепер та радянщина з них поперла не гірш, як і з партійних. Ззовні свободи повно, але як зробити так, щоб вона була всередині? Чомусь здалося, що свобода, то гроші. Так думали і ті, хто їх мав, і ті, хто ні. Багатії приміряли малинові піджаки, як уніформу нової вольниці, а бідні сходили жовчю, мовляв, ось вона, ваша демократія. Але, як виявляється, і гроші не зробили нікого вільним.
Почалася ностальгія за Хазяїном. «Сталіна б нам, Сталіна,» – ридма ридає багатоголосий народний хор. «Радянські» майонези, пломбіри, сири... Потім – футболки із портретами вождів. Написи на парканах. Час second-hand. Молодь, щоправда, більше іронізує: «Сидять два колишні комуністи в камері. «Ми, мабуть, не доживемо до комунізму, тільки наші діти». «Бідні наші діти!». Але заради приколу і молоді можуть якусь символіку начепити.
…«У війни не жіноче обличчя», «Останні свідки (100 недитячих оповідань)», «Цинкові хлопчики», «Чорнобильська молитва». Усі ці книги писано з людських свідчень, вони прямо й неоднозначно говорять про те, як свою історію сприймає народ. І ось – нарешті! – дочекалися: кінець червоної людини. «Час second-hand» – завершення п’ятикнижжя «Голоси Утопії» Алексієвич про радянську добу. Ну, побачила ж Алексієвич якісь зрушення у колективній свідомості постсовєтів, раз книгу так назвала.
Жовтень 2013 року. Світлана Алексієвич, як здавалось, добивши контрольним у голову homo soveticus, вважалася ймовірним кандидатом на отримання Нобелівської премії з літератури. Але журі присудило нагороду канадській письменниці Еліс Манро за книгу з промовистою назвою «Забагато щастя». На Заході червону людину вже поховали, і згадувати про неї на тлі райдужних перспектив майбутнього не хотілося. Може, й справді то було би забагато щастя. Крим, Східна Україна, масовий психоз у РФ… Ці події показали, що «червона людина» ще жива. Сьогодні, зараз, у суспільстві й у закапелках власної душі, психіки, інтелекту ми вступаємо у вирішальну фазу боротьби з нею. Існувати паралельно, пити чай з вишневим варенням на одній кухні, як ті героїні Алексієвич, обидві колишні – комуністка і дисидентка, стало нестерпно. Треба вибирати: або – або.
Український переклад книги «Час second-hand» (2014), застав світ уже не тим, яким він був раніше. Вилізло багато невідкладних «чому?», і бодай частково Алексієвич може на них відповісти. Загальне враження від роботи перекладача Л. Лисенко дуже добре. Єдиний дискусійний момент – збереження цитат російською мовою. Мовляв, це така феня колишніх братніх народів, що в перекладі втрачає свій багатошаровий смисл. Зараз це, мабуть, правильно, але книга розрахована й на читача з майбутнього, неупередженого, сподіваємося, не «червоного». Як бачимо, «братні народи» розходяться, немов у морі кораблі. Раптом наші онуки російську будуть розуміти через слово. Та що там онуки! Сьогоднішня молодь уже майже втратила доступ до радянських культурних кодів. Може, це й на краще. Як казав Фройд, нічого просто так не забувається.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2014/10/09/075644.html
|
