Раз Росія нас ненавидить і намагається знищити – значить ми точно всі тепер західні.
Можливо, я десь зовсім не там шукаю, але от ніяк не можу знайти те, що мене тепер цікавить і що мені тепер дуже незайво знати. Йдеться про одну цифру – про хоч би приблизний відсоток української території, що на сьогоднішній момент перебуває під контролем терористичних "республік". Чи, точніше висловлюючись, під контролем російських агресорів і їхніх посіпак донбаських сепаратистів.
Дуже складно оцінити цей відсоток на око, маючи перед собою мапу України, а на ній і той шматок її східних територій, де влада, скажімо так, неукраїнська. П´ять відсотків? Сім? Десять? На око – не більше десяти. Плюс мінус Крим, хоч це інша тема.
Але хотілося б не лише на око покладатися.
Знати цей відсоток мені потрібно для дискусій, зокрема й публічних. А ще для –даруйте аж настільки заяложений вислів – роз´яснювальної роботи. Друзі та знайомі з різних країн світу все запитують і запитують. Вони почали запитувати ще в лютому-березні й запитують досі. Слава Богу, що вони цікавляться й запитують – я не проти, я тільки за.
У них різні обличчя, але запитання одні й ті ж. Вони все скаржаться, що з їхніх медій непросто скласти цілісне зрозуміле бачення. Відомо їм тільки те, що війна точиться "між Сходом та Заходом України" або, як варіант, "на сході України".
"Вам треба погодитися з тим, що Східна Україна думає інакше, – щиросердо радять іноземні знайомі. – Якщо вам важливо зберегти країну, то зважайте на те, що думають і відчувають вони на Сході".
"Та в нас уже немає ні Східної України, ні Західної, – відповідаю в таких випадках, не надто перебільшуючи й не надто забігаючи наперед. – Нас об´єднала російська агресія. У нас Дніпропетровськ бореться за свободу і незалежність з такою ж стійкістю, що і Львів".
Я не згадую Маріуполь, щоб не наврочити. Захоплюватися його стійкістю я залишаю собі, потаємно. Зате Дніпропетровськ – один з моїх улюблених топонімів. Топонім як аргумент. Хоч останнім часом я дедалі частіше чую віл іноземних друзів заперечення: "Але ж Дніпропетровськ – це Західна Україна".
Я не можу щоразу, при кожній такій розмові, витягати, ніби рояль з кущів, актуальну мапу нашої країни з відносно невеличкою плямою "тимчасово втрачених територій". Я впевнений – це подіяло б, і мої співрозмовники передусім змінили б своє дуже стійке уявлення про те, що в нас "одна півкраїни" воює проти "другої півкраїни".
Я показував би на ній, де розташований той-таки Дніпропетровськ, і запитував би, Західна він чи Східна. Я показував би, наскільки західною (південно-західною) є, наприклад, Одеса. Я міг би, крім того, обводити на тій мапі справжню, історичну, Західну Україну – щоб вони переконалися, що це зовсім не половина і навіть не третина, і навіть, здається, не чверть від нашої недавньої "територіальної цілісності". Без мапи ж їм доводиться вірити мені на слово. І це не завжди їм вдається.
Насправді ж у цьому картографічному начебто невігластві моїх іноземних знайомих можна віднайти коли не геопоетичну метафору, то хоча б якусь глибшу істину. Саме вона промовляє до мене їхніми по-дитинному несвідомими вустами.
Йдеться про змінність і рухомість простору. Скажімо, про поступове західнішання України. Про те, що "західної" з плином десятиліть у ній стає більше, а "східної" - менше. Настільки, що нині ця остання звелася вже винятково до "зони АТО" та "окупованих територій".
Або – дещо стриманіше – про те, що всі "сходи" й "заходи" наскрізь умовні, а кордони чи лінії поміж ними, починаючи принаймні з 1991 року, тільки те й роблять, що стираються. Бо я ж пам´ятаю ще ті часи з дитинства, коли в нас у Франику місцеві галичани означували словом "східняки" своїх сусідів, які переїхали з Хмельниччини. "Східняками", а часом і "москалями" називали нас, студентів зі Львова на ужгородській практиці, місцеві закарпатці. А нині – бачите – вже й Дніпропетровськ "західняки". І це цілком слушно. Раз Росія нас ненавидить і намагається знищити – значить ми точно всі тепер західні.
Україна йде на Захід. Так можна це окреслити. І нічого з цим не можна зробити. Хіба що наслати на це терористів.
З Донецька саме пишуть, що там бойовик привселюдно підірвав себе на смерть. Він серед білого дня хизувався на людях тим, що в нього є граната. Щось подібне чинить і президент Росії Путін – тільки у вагоміших масштабах. Він теж хизується, теж на людях і так само демонстративно. Він ексгібіціоніст. І граната в нього, як ми знаємо, є.
Але все-таки. Граната в донецького бойовика взяла і вибухнула. Ніхто з очевидців не потерпів.
І в нас усе буде добре.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2014/10/06/085229.html
|
