Вікторія Амеліна. Синдром листопаду, або Homo Compatiens. — Брустурів: Дискурсус, 2014.
Побачивши список найочікуваніших книг до Форуму, подумала, що кожен читач виставить імена за своїми уподобаннями. Фанати «Чорного Ворона» -- Василя Шкляра з його «Марусею», давно вже анонсованою пріоритетною темою, прихильники молодої прози – Софію Андрухович чи Ірену Карпу, хоча вони не схожі у своїй стилістиці і в тематичних зацікавленнях… А от для мене особисто важить найновіше ім’я в цьому переліку – Вікторія Амеліна. Можливо тому, що вона, жінка, узялася за «чоловічу» тему (прийміть, прошу вас, умовність такого означення, бо ж теми, як і книги, або цікаві, або ніякі). Тут, звісно, був певний ризик, оскільки добір лексики і структурування роману також мають відповідати задуму, інакше так здисонує, що розсиплються на кавалки усі благі наміри. Вікторія впоралася з узгодженням мистецьких засад оповіді, розвитку сюжету, змалювання образів, створивши роман, у якому реальність переходить у містику і повертається з неї, у якому реальна сполучуваність людей-подій-настроїв-сподівань не знає меж, як не знає меж кожен з нас, подумки долаючи кордони часу і невідомих країн.
Головний персонаж роману – абсолютний продукт нашого часу, жорстокого до слабших і прихильного до сильніших. Звідси і той внутрішній острах, який тримає на повідку: спинися, сховайся, промовч, обійди, не втручайся, бо… А після цього «бо» може бути що завгодно, навіть смерть. Проживаючи свої роки радше у спогляданні, ніж в наполегливому обстоюванні справедливості, він нібито цілком вдоволений, як все складається, та чомусь же, лишаючись в помешканні із «зручною в користуванні» жінкою, не спиняє свій летючий дух, відпускає його в інший простір, щоб прожити ще й упослідженим торгівцем, який спалахне вогнем проти насильства.
Тут варто зауважити, що Вікторія Амеліна вповні скористалася своїм основним фахом (вона програмістка), аби продумати систему твору, тому в ньому нічого не бракує і немає нічого зайвого, а перетин життєвих ліній не нагадує нашвидкуруч зв´язані вузли. Все головне – на першому плані, все другорядне випливає з головного, бо ж мусить додавати певних нюансів.
Безперечно, оповідь від першої особи, від «Я» -- це той засіб заохочування читача до такої собі інтимності, за якою постає довіра, адже ви й самі знаєте, що розповідати про себе будете лише тому, кому вірите. Персонаж вірить читачеві і, не схопивши в обійми, а просто притулившись до плеча, оповідає про своє потроєне сирітство (батько, мати, бабуся – всі його покинули сам на сам із чужими людьми), про випадковий порятунок кримінальним авторитетом, що виявив прихильність до кмітливого хлопчака, про уже самостійне виборсування із обставин, про той «цвяшок, в серце вбитий» -- дівчинку Лізу…
Авторка не минає ні побутових деталей, ні інших часових ознак присутності героя в реальності київського буття, а переносячи його в інші суголосні обставини (наприклад, той же народний опір в арабській країні), оточує ретельно зібраними деталями й ознаками, властивими іншим краям. І тоді ви повірите безвиході зацькованої людини з візком апельсинів супроти законників у поліційній формі…
Роман Вікторії Амеліної розписаний на голоси різної потужності – і недарма Юрій Іздрик означив поліфонічність цього прозового твору, заснованого на індивідуалізації образів і вчинків. А ще цікавим засобом є своєрідний рефрен: час до часу читач внутрішнім зором бачитиме літака, куди сходяться пасажири чи їхні тілесні облонки, щоб злетіти за хмари – до Бога? І салон заповнюється, наближаючи розв´язку…
Листопад – початок Майдану. Знаючи із власного досвіду його внутрішні порухи, його несамовиту енергетику, яка вихлюпнулася на всю Україну, авторка таки приводить свого героя до повсталих людей, навіть дає йому шанс оправдатися перед Лізою і піти по-ангельськи, в білому, проти куль. І цим вона гармонізувала його життя з його смертю, не схибивши у психологічному зумовленні поведінки, не скон´юнктуривши образ Майдану, бо він мав відбутися за всім законами світових перетинів – що під білим сонцем пустелі, що під сніговієм пізньої осені.
Я зумисне налягаю на загальну характеристику нової книги від «Дискурсусу», бо найменша згадка про конкретний епізод чи другорядних персонажів може відіграти роль непомітного камінця, витягши якого, можна порушити продуману, вивірену архітектоніку твору, а її слід пізнавати цілісною, не фрагментами. Будь-яка необережна фраза – як от переказування сюжету чи свої, приватні коментарі до вчинків персонажів – загрожує книзі, яку ще будуть читати: наперед розставлені акценти і запропоновані готові висновки знівелюють сприйняття. Та й, відверто кажучи, роман Вікторії Амеліної – абсолютно зрілий у своїх глибинних підтекстах і безумовно осмислений твір, в якому немає ні поспіху, ні недбалості, ні фальші. І читати його також треба в повільному ритмі – в тій неспішній манері оповіді, з якої перед вами постане хлопчик-юнак-чоловік в усіх його містичних втіленнях…
Якщо на Форумі запровадять номінацію «Нове ім´я у прозі», то це для Вікторії.
З перемогою, молода авторкине!
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/that to read/2014/09/08/074908.html
|
