Ця книга львівської журналістки – багатоповерхова.
Вона про Львів, про його «геніїв місця» і просто класних людей. Вона – про друзів, про політику (куди без неї?), книги, музику, мандри і «мантри». Про вічний пошук гармонії.
Та наскрізне у ній – журналістика і те, що там за її лаштунками. А за лаштунками – непоказна любов до професії, без повчань і пафосу, з озиранням на застереження «Любиш поради давати, люби й на фіг ходити». Це весела, «імпресіоністична» прогулянка від конвеєра заводу до конвеєра новин, із прихованим «зухвалим» висновком: журналістика – це і є життя. Тут багато гумору, самоіронії, відтак легко сприймаються дуже серйозні речі. Дяка за це й львівській художниці Лесі Квик.
Книгу можна читати по-різному: як ненав´язливий практикум із журналістики, усічену, суб´єктивну, історію становлення львівської преси у незалежній Україні (початку 90-х XX ст) і проростання інтернет-журналістики «в особі» Інформаційного агентства ZIK. А можна – як автобіографічне есе і збірник незапліснявілих інтерв´ю, репортажів та нарисів, надрукованих у різних періодичних виданнях. А хтось текст сприйме як посиденьки на Фейсбуці і психотерапевтичні теревені із друзями. І не помилиться.
Тетяна Вергелес. Моя грішна журналістика. Л. : Аверс, 2014.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/news/massmedia/2014/09/03/195446.html
|
