Марія Парр. Вафельне серце / Пер. з норвезької Галини Кирпи. – Вінниця: Теза. – 2011. – 188 с.
Мені здається, нова Україна дедалі більше потребуватиме саме таких дитячих книжок – які могли б просто й чесно розповідати юному читачеві про найважливіше й найскладніше: любов і дружбу, розлуку і смерть.
Важко повірити, що це дебютна книжка молодої норвезької письменниці – настільки тонко й органічно виписані дитячі характери. Двоє друзів – шибайголова Лена та спокійніший Трілле – абсолютно різні не лише за вдачею, а й за сімейними обставинами. Хлопчик живе у великій родині, а його сусідка – лише удвох із мамою. Утім, не переймайтеся – до кінця книжки, завдяки постійним травмам зі струсами мозку вона таки знайде собі тата, молодого лікаря.
Трілле не такий сміливий, як Лена. У нього часом тремтять коліна, і тоді Лені доводиться їх притримувати, поки він лізе в якусь чергову шкоду. А їх за літо – як зірок на небі: то діти будують новітній Ноїв ковчег, зганяючи сусідських корів і кіз на сусідський катер, то шукають Лені тата за оголошенням, то виступають із піснями й кепкою на поромі, щоб заробити на нового м’яча… Що й казати – «шкода» на кожному кроці. Хоча іншими словами це можна назвати, мабуть, щасливим дитинством. Трілле ж в усьому цьому найбільше цікавить одне питання: чи вважає Лена його своїм найкращим другом?
Уся ця ідилія обривається з першим снігом. Помирає тітка-бабуня – дідусева сестра, яка частенько брала участь у дитячих розвагах, пекла запашні вафлі, згадувала про війну, а від усякого страху мала над ліжком картину з Ісусом. «Смерть приходить майже так само, як сніг, ніхто не знає, коли він випаде, хоч найчастіше він випадає взимку».
Авторка чесно й відкрито описує і бабусю в труні, і похорон. І, побачена дитячими очима, ця трагедія стає щемливо-світлою.
«– Дідусю, невже це правда? – трохи згодом спитав я. – Невже тітка-бабуня тепер на небесах?
Дідусь, вбраний у святковий костюм, сидів у своєму кріслі-гойдалці й дивився кудись перед собою.
– Авжеж, правда, Тріллуню, суща правда. Зараз там ангелам у небі гарно. А ми сидимо тут…
І він замовк».
Трілле бере собі на згадку бабусину картину з Ісусом, щоб теж нічого не боятися. Та несподівано стається ще одне лихо: їде з бухти Лена – її мамі треба довчитися в місті. І на те вже немає ніякої ради, тим більше що картину «від страху» він подарував своєму найкращому другові при від’їзді.
Так само просто й зворушливо, як і смерть, описує Марія Парр і дитячу депресію: Трілле не тягне ні їсти, ні гратися, ні вчитися, навіть вставати з ліжка не хочеться. І найкращим розрадником у цьому горі стає онукові дідусь, бо ж яка різниця скільки тобі років, коли життя постає перед тобою в найголовніших питаннях?
«Аж тут дідусь окинув мене поважним поглядом і сказав, що тужити за людиною – то найкращий у світі смуток.
– Розумієш, Тріллуню, якщо хтось сумує через те, що йому не вистачає якоїсь людини, то це означає, що хтось ту людину любить. А любити когось – найкраще в світі почуття. Ті, за ким ми тужимо, живуть у нашій душі. – Він гупнув себе кулаком у груди так, що аж хруснуло.
– Ох… – мовив я, витираючи рукавом очі. – Але я, дідусю, не можу гратися з людиною, яка живе у моїй душі, – зітхнув я і також гупнув себе кулаком у груди.
Дідусь важко похнюпив голову, він мене зрозумів.
Ми більше нічого не говорили, дідусь і я. Вітер гуляв довкола будинку і зчиняв чималенько шуму і шелесту».
Насамкінець я вас здивую: це неймовірно смішна й весела книжка. Адже однієї ночі Лена повертається. Спочатку інкогніто, а потім дівчинку довелося легалізувати в родині Трілле, поки її мама завершить свої справи в місті, – бо що вдієш зі стихією?
А «Вафельне серце» – так називаються вафлі, які пекла тітка-бабуня. Щоб розрадити дідуся, друзі знаходять її рецепт – і затишний запах та неповторний смак оживають знову.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2014/07/31/073234.html
|
