Марія Парр. Тоня Ґліммердал. – Вінниця: Теза, 2012. – 248 с.
Повість починається з галасу – Тоня Ґліммердал, єдина дитина у всьому селищі Ґліммердал, з піснями й вересками катається на лижах, потім не менш ефектно випробовує снігокати – одне слово, компенсує шумові ефекти за всіх відсутніх у селищі дітей. Цим вона дуже дратує власника кемпінгу Клауса Гагена, який особливо переймається спокоєм своїх статечних відпочивальників. Любить погримати і Тонін найкращий друг – 74-річний Ґунвальд. Часом кричить і Тоніна чайка, хоча з нею часом можна домовитися, якщо дуже попросити і пообіцяти палац із справжнього пряного тіста.
Іноді здається, що герої повісті взагалі не можуть спілкуватися «як усі». Кожен крок до гармонії вони долають через кризи. Не побилася б на першій своїй зустрічі Тоня з хлопчиком Уле, який несподівано завітав до забороненого дітям кемпінгу, не стали б вони потім такими гарними друзями, що під час несподіваної зустрічі в місті «вигулькують з нічого і пускаються між ними в танок усі прекрасні спогади про зимові канікули». Не запустив би Уле на обіді соусом об стіну, посварившись зі своїм старшим братом за батька, який телефонує лише на день народження, не замислився б і Ґунвальд про свої стосунки з донькою Гільдою, якій не телефонує навіть на день народження. Не зламав би Ґунвальд шийку стегна і не ліг би в лікарню на операцію – не запустився б той нелегкий і такий зворушливий процес примирення з донькою й відновлення зв’язків, якому й присвячено цю книжку.
Мабуть, і Тоні треба було промокнути день і ніч на порозі перед зачиненими дверима в Гільди, щоб вони нарешті пізнали одна одну з найкращих сторін.
Герої цієї динамічної і психологічно тонкої повісті постійно долають себе, щоб зблизитися одне з одним. Через власну, часом, недолугість, замкнутість, здавалося б, невиправні помилки вони пробиваються одне до одного, як річка Ґліммердал з-під льоду навесні. І що далі, цей шум ладнається в музику. Тоді, коли навмисне грубувато, незграбно виявляються найщиріші почуття, коли налагоджуються зв’язки – з друзями, дітьми й батьками, такими різними поколіннями, усім тим, що живе з тобою навколо – тваринами, горами, рідними місцинами. Зацитую уривок у чудовому перекладі Галини Кирпи: «Усе подальше життя Тоня Ґліммердал пам’ятатиме цю годину так, ніби то було вчора. Кожна секунда лежатиме у сховку її пам’яті, мов діамант. Адже тільки-но Гайді налаштовує Ґунвальдову скрипку і приставляє її до підборіддя, стається найдивніше диво, яке тільки Тоня коли-небудь бачила і чула.
Гайді грає разом із річкою.
За ними, над ними і довкола них витають пахощі річки Ґліммердал, а щойно Гайді проводить смичком по струнах, звуки скрипки змішуються з плюскотінням води. Усе Тонине тіло вкривається сиротами. Її обіймає музика».
Де музика – там гармонія. А де гармонія – там Бог. Релігійна тема живе в повісті ненав’язливо й органічно: кульмінація твору – день народження «двигуна щирості» всього селища Тоні Ґліммердал фактично збігається з Великоднем. «Музика, творена двома інструментами, вплітається в голоси хору, наповнює всю церкву до самого склепіння й випливає надвір, у весну».
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2014/07/07/104128.html
|
