Іванна Кобєлєва. Не плач, Марі. – Івано-Фраківськ: Дискурсус, 2014. – 99 с.
Завжди звертаю увагу на нові поетичні імена, бо ж цікаво, а раптом у нас з’явився новий поетогеній чи просто хороший автор, якого радо було б послухати на «Meridian Czernowitz». Іванку особисто я не знала, проте чула про неї. І так ще випало, що мені запропонували написати кільки слів на звороті до її книжки. Я відповіла, що якщо сподобається, то напишу. Того ж вечора отримала Іванчина товаришка відповідь: «однозначно напишу». Рукопис я читала десь тижні два до революції у бібліотеці Вернадського, бо там працювала над дисером, а з «Не плач, Марі» розслаблялася і мріяла. І навіть уявити не могла, що таке почнеться в нашій країні…
Знаєте, з її поезії я починала уявляти, що я не в холодному, сумному грудні, а що я серед квітів і трав, що я дивлюся на сонце і ловлю його проміння, що я зрештою просто живу в радість, а не так, як кличе обов’язок, люди, суспільство… Ті кілька рядків я написала того ж вечора, я згадувала і Максима Рильського рядками, і Павла Тичину і, звісно, Богдана-Ігора Антонича. Іванка тонка настільки, наскільки може бути найтонша квіточка, вона наче й сильна (судячи з роботи, яку виконувала), але душа її витесана, як діамант.
Зустрілися ми з Іванкою вперше, коли вона презентувала «Не плач, Марі» в Чернівцях, коли я обійняла авторку, то мені здалося, що я знаю її багато-багато років і синіми очима дивитися в такі ж сині, але ще чуттєвіші. Це все про письменницю, а треба перейти до літератури.
І закриваю очі, коли мені страшно чи моторошно і завжди-завжди повторюю один і той самий вірш:
Ліс
Я вірю, тут присутній Бог:
у гілочках тонких соснових,
у дивнім шепоті розмови,
у білих сутінках тривог.
Між цих заблуканих ялиць,
Де вельми тонко пахне глиця,
в розширених твоїх зіницях
маленькі вогники тривог.
Я знаю, тут присутній Бог.
І стільки рослин, і стільки, запахів і стільки… добра в цій збірці, що хочеться прикласти її до серця кожного зраненого, сумного, духовно вимученого. Ця книга схожа на старий бабусений блокнот, в якому находиш цікавинки і гербарій, що вклала (вимальовувала) О. Тригуб. І аж хочеться витягти гілочку чи квіточку, читаючи тексти, віриш у кожну літеру і в кожен рух олівця. Іванна Кобєлєва така справжня, яким може бути лише Небо. Її вірші добрі і з них можна, як з хмаринок, зліпити чи то коня, чи серце, чи образ Святого. Бо образ Святого так часто з’являється у текстах, що часом сплутуєш їх з молитвами.
Дякую Іванко, давай справді ніколи не будемо плакати. Досить вже всім…
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2014/06/13/075927.html
|