Олексій Чупа. 10 слів про Вітчизну і стільки ж про любов. – К.: - Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», - 2014. – 238 с.
Однією з моїх улюблених книг є науково-публіцистична праця Юлії Крістевої «Самі собі чужі». Тим, хто вирішив назавжди залишити свою Батьківщину краще цю книгу не читати, але тим, хто хоче знайти відповідь на запитання, де найкраще місце в світі для життя, точно раджу цю книгу хоч погортати. Юлія Крістева розповідає, як воно бути «іншим», як жити під знаком меншовартості і що насправді відчувають іммігранти, навіть якщо вважають, що нічого не відчувають. Про щось подібне та про зовсім інше говорить донецький письменник Олексій Чупа в своєму першому романі «10 слів про Вітчизну». Мені особливо хотілося прочитати цей текст з багатьох причин: особисто знаю автора, люблю читати тексти письменників зі Східної України, знала, що роман про Варшаву, а так як прожила там якусь частинку свого життя, то маю до цієї місцини особливі сентименти. Роман мені радше сподобався, ніж не сподобався, але було б краще, якби про Вітчизну було більше слів, а не лише десять (бо їх таки направду десять), проте дуже важливих. Хоча, можливо якби не було всієї цієї любовної парадигми у романі, то може б і не відчувався так гостро сум і трепет за рідним. Адже смуток за своєю країною подібний до любовного болю, ти його не бачиш, але він виїдає душу. Виїв він і частинку душі головного героя, який не міг адаптуватися до чужої мови, чужого повітря, чужої жінки. Як сильно не тікав Роман з України, як би не проклинав її за безповоротну дебільність, усе одно вона залишалася тим єдиним центром в який герой прагнув повернутися. І жодна любов, жоден дівочий плач не міг його вберегти від втечі. Я вірю рядкам Олексія Чупи, хоч часом вони видаються надто інфантильними, я вірю в почуття, які його герої плекали одне до одного, хоч часом вони здавалися аж надто солодкими і я однозначно вірю в його тугу за Батьківщиною, бо і сама відхворіла подібним. От справді, дивишся на цю вбогу Україну з усіма її болячками і вадами, але розумієш, що не можеш без неї, не можеш зовсім… Звісно, хтось прекрасно чується у світі чужого, вчить мову і роздає своє сім’я, з якого виростають нові, модифіковані люди. Але не всі. І головний герой роман один з тих, хто не зміг.
Олексій Чупа писав свій роман ще задовго до революції, яку зараз проживаємо, але якісь такі рядки знайшла у його тексті, що, певно, ще довго-довго будуть актуальними: «Схоже, ми, українці, перетворилися на народ метеликів-одноденок. Засинаючи, ніхто не знає, чи прокинеться завтра, а в щасливому випадку прокидання не відає, чи доживе до вечора». Думаю, кожен може пригадати себе останні півроку, коли засинаєш з гаджетом і серед ночі прокидаючись, читаєш новини і дякуєш Богу, якщо все спокійно, а якщо ні, то лізеш до телевізора, або йдеш на Майдан. І таки так, лягаючи, ніколи не знаєш в якій країні прокинешся. Особливо актуальним саме зараз є роман Олексія і нехай мене вибачать читачі і сам автор, що не аналізую любов та зраду, які є основною лінією роману, бо ж, певна, що кожному українцю зараз болить більше саме тема патріотизму. Я зовсім не кажу про те, що упродовж революції чи війни не треба писати про любов, просто у цьому випадку саме туга за Батьківщиною є значно цікавішою та актуальнішою, ніж страждання Романа за Агнєшкою чи Оленою. Та і взагалі, чи є місце у серці чоловіка для жінки, якщо він страждає за рідною країною? І ні любов, ні алкоголь, ні ментолові цигарки (яких так багааааато в романі) не стануть порятунком, якщо ти сумуєш за домом. І це тонка межа між смутком, депресією і божевіллям. Не хочу переказувати чим закінчився роман, просто раджу його прочитати! І нема там ніякої нецензурної лексики, хоч так грізно про це заявляє перша сторінка книга і нема там ніякою Польщі, окрім алюзії на неї, і нема там любові, лише місіонерство. Але є там правда, дуже багато правди, від якої ніде подітися і яка є такою ж справжньою як небо, якщо на нього дивитися, чистими від сліз, очима.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2014/06/07/081414.html
|
