Тарас Девдюк. З краплин, що з роси: Поетична трилогія – Львів: Каменяр, 2013,– 227 с.
Є книги, з якими не судилось розминутись. З цією мимоволі зустрілась у розмові про Тараса Девдюка зі Степаном Процюком – майстром приворот-зілля до сучасної української літератури. Хай ці роздуми стануть скромним маркером на мапі terra incognita, залюблених у Евтерпу.
Поезії «З краплин, що з роси» (2013 р.) Тараса Девдюка – художній абрис, якому тісно у традиційному мовленні, який у середині себе структурує «самі в собі» арабески смислів:
дискуси ганяти з каменем соленим
ніжними пальцями що не вірять пену
на тропічні примхи пожбурєти ринки
най дощі нападут на твої зупинки
завтра буде витко скажеш ти при ньому
завтра буде видко скажу я при ньому
тільки міст до міста тільки фіст для тіста
тільки ті рулети де не відповісти
Якщо ці вірші тілом з двохтисячних (восновному 2012-2013 рр. написання), то душею – з дев’яностих. З тих, коли поезія реанімувала барокові ігри зі змістом і формою, інспірувала постмодерний деконструктивізм смислу у текстах Бу-Ба-Бу, довела лінгво-граматичний екперимент М. Семенка до лінгво-граматичного абсурду ЛуГоСаду, Пропалої грамоти, (спочатку)безмятежні-(потім)мятежні орфеїстичні звукопереливи П. Тичини – до важких образословів-акордів І. Андрусяка та С. Процюка, поглибила емпірично-інтелектуальну фемінність в текстах ММЮННОЇ ТУГИ та Нечуваних.
Книга «З краплин, що з роси» створена під дамокловим мечем законів телегонії українських дев’яностих. Тому ані місцезнаходження (Чикаго), ані час написання (2013-2014 рр.), ані білінгвізм (українська та англійська мови) автора, не змінили ментальну траекторію текстів, а тільки додали кілька спокусливих поглядів на «не свій» часо-простір під час руху. Тематика віршів не позначена резонансом соціально-ментальних явищ останнього десятиліття в материковій Україні, психо-рефлексивні лінії проведені в рамках мозаїки пригадувань та спостережень реалій США. Автор відкриває українському читачеві інший контекст, який поетові-неемігранту не створити. Це чесно, правдиво, «без гриму і білил», без істеричної патетики про щохвилинно-щосекундне економічно-політичне і т. д. співпереживання співвітчизникам. Так з’являється «сама в собі» сфера української поезії, де з одного вікна (вірша) можна побачити і Карпати, і США, і губернатора Штату, і Василя Герасим’юка.
Поет Тарас Девдюк у сучасній українській літературі – феномен безперервного тривання віршового дискурсу 90-х ХХ століття; це круговерть апеляції художньої алюзії та нехудожнього досвіду до Степана Процюка, Володимира Єшкілєва, Андрія Охрімовича, Івана Андрусяка, Василя Герасим’юка, Богдана Рубчака, Юрка Бедрика, покійного Ігоря Римарука та ін.; це синтез карпатсько-гуцульських спогадів та постмодерних філологічних ігор:
Ми починали з річки Лючки, тоді – Космач,
найбільше село України, що римується з «кома» –
ми бачили рибу, яку кличуть «вовк через ватру скаче»,
вона тулиться до каменя, наче солома.
Так дійшли до Говерли, розклали ватру на ніч.
Ніч припікала ніч на одне коліно…
Гудз ведмедя в шнурівці лісу зчорнів наніц.
Зубами літо вчепилося в нього перед трампліном…
Гуцульщина в українській поезії є самодостатнім – анахронічним – психоментальним суб’єктом. Достатньо тут народитися чи відбути дитинство – і вона стає архетипною матрицею традиції мислення. Яскравим прикладом тому є сучасні маґістри слова поетичного – Василь Герасим’юк та Іван Андрусяк. Поруч з ними – Тарас Девдюк. З цього приводу не втрачають актуальності слова Євгена Барана про збірку «Ти, три хвилини тому» (2000 р.): «Гуцульщина зокрема, є майже непомітним ностальгійним тлом, на якому автор говорить про вічне, не забуваючи особистого заангажування в конкретному часі буття».
Апріорі: Тіло Поезії переживає більше болю, ніж задоволення – незалежно від віку, статі, етносу, незалежно від ступеня маскування під маску лінійності тексту:
Повз мої вікна проходиш швидко.
Мороз надворі до двадцяти.
У шубці тепло, доріг не видко…
По що та зустріч, коли не ти?
Я в заметілях бував не часто,
а тут – ні звуку, мороз та й все.
Ти поспішаєш, напевнно, в « Costco».
Це три зупинки, як не знесе…
Від болю не втекти. Хіба що в поезію. Тільки… куди Їй тікати – армії поетів відомі усі закутки…
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2014/05/05/074706.html
|
