Літературні, літературно-мистецькі премії в Україні / Уклав М.І.Степаненко. – Полтава: ПП Шевченко Р.В, 2014. – 498 с.
Звичайно, що таке видання вже давно назріло. Ми постійно плачимося, що наші премії є недостатньо нашими, або ж літературні премії є недостатньо преміями, або ж наші премії видаються „не нашими людьми“ (чи „людьми не з наших організацій“). Словом, завжди плачимося, завжди нарікаємо, завжди говоримо завжди, і ніколи не говоримо ніколи. Себто, поводимося, як дріб’язкові людці, які шукають користі, а не як благородні мужі, які прагнуть доброчинності (за Конфуцієм).
Ніхто у новітні українські часи не відмовився від Премії зі світоглядних чи ідеологічних причин. Не беру до уваги заяву Андруховича наприкінці 90-х, що він відмовився від премії (мова про Шевченківську, але ще Державну), не будучи навіть внесений у списки кандидатів на Премію, чи „відмову“ Шкляра 2010-го, яка мала на меті випередити непідписання нашим кримінальним Гварантом Указу й заробити на цьому політичні дивіденди певній політсилі й собі, грішному. З того задуму вийшов „великий пшик“. Сьогодні вже ніхто не говорить про грошову винагороду Шкляреві, навіть т.зв. гоп-поза-зиція; як ніхто не згадує, а що сталося із народними коштами на „крутий український вестерн“, який нібито планував знімати чи то Гофман, чи то Гібсон, чи то гібсо-гофмо-занудді…
А скільки Премій натворено в Україні?! Жах один („Слава! Слава! Царям, і гончим, і псарям…“, якщо перекрутити нашого – головне – з наших організацій – Григоровича). Хтось колись пробував розібратися – скільки Премій натворили люде з наших і ненаших гор-горе-ні-гор-горе-каналїі-зацій – фантастика, скажу я Вам. Так довго не живуть, – ствердять знавці; так багато не пишуть, – додають ссавці; так багато пишуть недобре, – скажуть не наші молочні брати. Тільки у Довіднику я нарахував 315 премій (з них багато премій-клонів: імені Григорія Сковороди, Тараса Шеевченка, імені Івана Франка, імені Агатенгела Кримського, імені Олеся Гончара, імени Імені імени…), це при тому, що багато упущено з різних причин. Ось тільки на славному Прикарпатті ще є Городенківська районна премія імені Леся Мартовича, Богородчанська районна премія імені Михайла Яцківа, Івано-Франківська краєзнавча премія імені Володимира Полєка…
Є у Полтаві Педагогічний університет. Колись, а се було влітку 1989-го, був я у славному городі Полтаві на фольклорно-діалектологічній практиці зі студентами Сімферопольського, нині (і прісно, і вовіки віков) вже не українського, університету. І був навіть на прийомі у тодішнього ректора пана Зязюна. Пригадую, що навіть запитання йому поставив: чому він вимагає від студентів ходити вдень і вночі у краватках, навіть (уявляєте, навіть, наших студенток, змушувавав!!! … носити „зязюнчики“). Пан Ректор, чи то пан Зязюн мовчки проковтнув моє запитання, а потім демократично відповів, що мене він допустив на прийом без краватки, то ж не все так погано в Полтавському інститутському домі. Отаке згадалося…_
Нинішній Ректор пан Микола Степаненко є величезним ентузіастом і великим знавцем української мови, а ще закоханим у творчість Олеся Біличенка (той, котрий Гончар і котрий «Тронку» покрив «Прапороносцями» або ж навпаки, при цьому протаранивши врангелівський «Перекоп» романтичною «Бригантиною», і засвітивши несвою «Твою зорю»), несогіршого писателя несогірших совітських часів (то був рідкісний момент суспільного буття, коли люди ще пам’ятали про Бога, публічно заперечуючи його існування, – сьогодні чинять навпаки). Моя іронія не тичеться захоплення пана Миколи, а тичеться стилю сього опусу, який чомусь пишеться в іронічному ключі, і я ніяк не можу вивести його на пряму і сурйозну літературно-критичну путь.
Словом, пан Микола задався метою описати всі існуючі й неіснуючі Премії в Україні. Йому се вдалося з допомогою багатьох людей, які надсилали інформацію з усіх окраїн. Довідник вийшов і вже є раритетним і анахронічним, не тільки тому, що тираж вказаний 300 екземплярів (про реальний не знаю). А ще й тому, що тут вказані українські літературні премії вже неукраїнського Криму, і ще, на момент написання сих слів, українського Донецька, Луганська… Далі мовчу, бо не знаю, кому з того що буде, – мені з моїм патріотизмом, який виступає кривавими плямами у моїй памʼяті чи владі з її квазіпатріотичним словарним проносом (чи гугнявим прононсом нашого чергового В.О.) …
Я не буду називати Премії, які були, які є і які не будуть, за твори, які вартують і не вартують читацької уваги. Бо що таке „читацька увага“? Се та палиця, замащена недобрими речами (Подервʼянський сказав би точніше, чим замащена), яка інколи здається письменникові дороговказом до Слави. А насправді, є нічим іншим, як складовою двох найпотрібніших літер, які фіксують місце, де вивершуються людські пристрасті, людська глупота і надлюдська захланність – „Ч“ і „Ж“.
Наприкінці трошечки сурйозного, – Люде, не пишіть книжок і не отримуйте за них Премії, бо „судитимуть нас не за те, що ми написали, а чи жили згідно Закону“ (Тома Кемпійський). Спробуйте жити і не зрадити, хоча би себе. Хоча… Найтрудніше не зрадити себе. Найлегше зрадити себе. А тому пишіть і отримуйте Премії. «Плюйте на папу!», – за комуністом Ярославом Галаном, чиїм іменем теж колись було названо премію, якої „мудрі старці“ сучасної публіцистики і журналістики соромляться. І так буде завжди: одними преміями будемо соромитися, іншими – кичитися. А книги будуть там, де і були, припадатимуть пилом на полицях Александрійських бібліотек. І справжніх книг все менше, і вони все глибше. І шукають їх лише одиниці.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2014/04/19/111556.html
|
