Тарас Девдюк. З краплин, що з роси: Поетична трилогія - Львів: Каменяр, 2013.
1
Перед моїми очима - невідчепний спогад.
Початок 90-их минулого століття. Живу у гуртожитку, грошей і настрою нема, зате копиця клопотів. Раптом у гості заходить Тарас Девдюк –поет, який ще тоді не збирався виїжджати із України. Не пам′ятаю вже причин, але ми з ним того вечора сходили пішки півміста. Здається, ходили і на вокзал –місце прощань, в тім числі і довічних…
Тарас того вечора говорив більше. Я не пам′ятаю, чи вже була тоді витворена його універсальна метафора - Бенкет на голівці цвяха – але це були монологи молодого поетичного помазаника.
Все, про що би ми не розмовляли, поверталося до кіл своїх – тобто поезії.
Все, до чого доторкався Тарас, набувало глибинної образності і метафоричної багатовимірності.
Все, на що ми дивилися, наповнювалося відсвітом прасвітла у старовинному пралісі. Все сказане було бенкетом духу для жменьки людей на велетенському просторі боротьби за виживання нашого покоління національної депресії, як його пізніше назвали.
Я завжди пам′ятатиму той вечір і ту дружню бесіду, де були присутні ключі для причетних. Ті ключі, як я зрозумів пізніше, були всередині душі Тараса Девдюка. Він не загубив тих ключів чи того ключа і донині.
2
Не буду класифікувати авторський умовний поділ поезії. Бо Тарас має власний статут –і що його канонові до моїх уявлень про ієрархічність? Його статут –це його суб′єктивно-девдюківська оптика світобачення.
Метафорична тахікардія Тараса Девдюка сягає як точки емоціо-згадок про село і батьків, про Косів і гуцульський діалект, так і точки раціо –констатація, іноді іронічно-карнавальний погляд на різні способи жити Чикаго-мегаполіса. Щоправда, у тій іронії буває зачаєний сум, які у поезії Тараса Григоровича Девдюка часто нероздільні: « і стільки френдів бігає по плаю, що вже не знаєш, як пройти д′хатам»
Важливий настрій, осяяння(до прикладу, за добу Тарас може написати десяток-півтора рівноцінних віршів), несподіваний крик чи сміх, які, як допіру іронія та сум, при певному типу поетобачення, важко, та і непотрібно, розрізняти. Тут вода заливає український паспорт, що стає не шматком паперу (бо далеко, мовляв, від мазеленду), а багатошаровою алегорією. Тут химерно переплетені болісні галюцинаторні видива далекої батьківщини із чикагськими ритмами життя.
Де ще, як не на сторінках книжки поета із Чикаго можуть легко зустрітися Юрко Бедрик і Іван Ципердюк, Степан Процюк і Андрій Охрімович, Іван Андрусяк і Василь Махно, Оксана Гаркуша і Василь Герасим′юк? Загалом у цій книжці поет є стомленим чаротворцем, що додає власними словоплетивами нових життєвих сенсів, що, врешті-решт першим вчуває ті сенси крізь каламуть і непроглядь товстих навколоенергетичних обладунків.фікуєрархізєрархічністьтутту?мовний поділ своєї поезії.
3
Тарас Девдюк є поетом, якому сотні літ. Він прожив кілька віків, і проживе ще декілька. Інакше не було би у його поезії такої химерної суміші інфантилізму, традиційних поетикальних надбань, задерикуватої законсервованості гуцульської говірки впереміш із американським сленгом, ідкої іронічності, екзистенційного болю, який проривається із-під гриму і білил цікавих , переважно вишуканих, експериментів, та психічних осяянь.
Якби не його сотні літ, він не писав би такі пронизливі, простакуваті на перший позирк, строфи, де у шести коротких рядках відбито всесвіт відчуження, примирення і прийняття:
Яке це щастя – жити в чужині,
співати на зеленому коні,
Вишень зривати…
Та прийде час для позолоти ніш-
Вийматимуть ще хлопчики сумні
З кишень краватки!
З-під метафоричного гриму, рум′ян і білил бравади, з-під хащ образності, які Тарас назвав «мої нерозпізнальні одкровення», постає Атлантида індивідуального духу і безміру поета Тараса Девдюка. Ця талановита поезія, сподіваюся, не стане затонулою Атлантидою, незважаючи на час української мистецької перевтоми, байдужості і часто безсоромної кон’юнктури, неусвідомленої до кінця украй вузько-егоцентричними, одновимірними, хоча і небезталановитими, людьми, які є її носіями і проповідниками. Але, бог з ними – то окрема тема.
Нічого не забувається, пам′ять видозмінюється у листя, косівські пейзажі та українські небеса вростають у довкілля, у « місті дитятки», із щемливим, аж релігійним звучанням метафори не вистачає дорогих облич і рідних жестів, архетипів пращурів, які , звісно, можна назвати і листям –адже вони начебто осипаються, але насправді є вічними:
Без дозволу мого прийдуть хто як хце…
Все ніби в порядку.
Та листя шукає вкраїнське лице
У місті дитятки.
Не аналізую поезію Девдюка чи де в Дюка, як він іноді себе називав, бо я –не творець засушених гербаріїв.
Я лише нагадую можливому українському читальнику про талановитого віршотворника, завислого поміж Косовом і Чикаго, про химерного поета, серце якого - поміж Україною і США, про свого давнього друга, із яким я не бачився майже двадцять літ, і лише наші емейли курсують час до часу поміж старим і новим континентом.
Без підпису Твого у місті все дивне, як гін…
Ніхто не питає: «Ну як ти, ну з ким ти, ну де ти?»
Знаю, що ніхто не питає, приятелю. І я ніколи не питав. І не спитаю. Бо впевнений –ти ніколи не буваєш самотнім. І зранку, і в четвер, і у після- депресивні години побіля твого вікна, твого Чикаго і твоїх близьких людей завжди незримо присутня вічно жива та вічно юна цариця Поезія.
Ave, Regina! Радій, царице, що маєш такого вірного самурая у своїх незримих і добірних легіонах.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2014/04/06/125025.html
|
