Продовжуємо огляд сучасних українських ілюстраторів, який, у вигляді міні-абетки, склала Оксана Кришталева.
Книжки із розкішними барвистими ілюстраціями супроводжують мене з дитинства. Не віддаю їх нікому. Буває, натраплю вдома на якусь книжку, яку читала ще малою, і виникає так багато спогадів, пов’язаних і з книжкою, і з текстами, і з власним фантазуванням, і з мандрівками центром Львова, який тоді був мені більше казковим, аніж реальним містом… адже я тут народилась і перших 13 років свого життя прожила у центрі.
Книжки із розкішними барвистими ілюстраціями супроводжують мене з дитинства. Не віддаю їх нікому. Буває, натраплю вдома на якусь книжку, яку читала ще малою, і виникає так багато спогадів, пов’язаних і з книжкою, і з текстами, і з власним фантазуванням, і з мандрівками центром Львова, який тоді був мені більше казковим, аніж реальним містом… адже я тут народилась і перших 13 років свого життя прожила у центрі.
Хтозна – можливо, саме завдяки цим книжкам я і сама тепер пишу та неприховано захоплююсь чудовими ілюстраціями. А хто їх створив? Соромно – донедавна не змогла б назвати і п’яти сучасних українських ілюстраторів. А їх же так багато, талановитих, працьовитих і неповторних. Про них не так часто пишуть і ще більше не говорять. А вони ж працюють, живуть і творять поруч із нами.
І от – аби хоч якось дослідити цю тему, я вирушила на їхні пошуки – пішки і возом, інтернетом і стежками, які протоптали друзі. Тих, кого знайшла особисто, розпитала про життя і творчість, із багатьма заприятелювала, а про інших знайшла інформацію у світовій павутині.
Знаю, що десь зовсім поруч є інші талановиті ілюстратори, але поки що я з ними не знайома. Та прийде час, і вони також стануть моїми приятелями. Якщо не реальними, то бодай віртуальними. І я вам про них розкажу.
Оксана Кришталева, керівник літературно-журналістської студії «На горищі».
Софія Караффа-Корбут – одна із найкращих українських графіків ХХ століття. Роки життя 1924 – 1996. У 1953 закінчила Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, де вчилася у Івана Гуторова, В. Манастирського та Романа Сельського. Працювала в галузі станкової та книжкової графіки (переважно в техніці ліногравюри), декоративного мистецтва. У її спадщині – багато екслібрисів.
«Я цінності оті марні давно перецінила – і знаю – головне в житті є тільки праця, віра, честь – та добра пам‘ять по тобі, що теж живе недовго…» – таким кредо послуговувалася талановита львівська мисткиня
Софія Караффа-Корбут, художниця зі шляхетною душею, народилася 23 серпня 1924 року у Львові. Свої дитячі роки провела в селі Куткорі Буського району. Навчалася в школі сестер Василіянок у Львові, потім – у гімназії, закінчувала середню освіту в Стрию. Невтомне прагнення малювати та хист проклали їй шлях до мистецьких закладів Львова. Ще в часи війни вона навчалася на відділі малярства технічної фахової школи. Далі, вже по війні – студії у Львівському художньо-промисловому училищі, нині відомому як Художній коледж імені Івана Труша. І логічне продовження навчання у Львівському інституті прикладного і декоративного мистецтва, який вона закінчила у 1953 році.
Ще тоді в богемно-мистецькому середовищі цю поставну жінку, випускницю художнього інституту, величали графинею. Пізніше ми довідалися, що то направду так, що вона відшуковувала сліди свого батька у повоєнній веремії чи то в Парижі, чи у Відні – звичайно, марно. Нагадаємо, що й часи тоді були супротивні: кремлівські урядовці забороняли всілякі стосунки із представниками ворожого буржуазного світу – для багатьох це закінчувалося трагедією, судами і засланнями. Та Софія свою долю сприймала із незвичною гідністю: в її поведінці, у вчинках, манері поводитися і говорити було щось направду вишукане і виняткове – і то поєднане із своєрідною вродою, карбованою характеристичними особливостями
Навіть у скрутніших ситуаціях Софія не губилася і не відпрошувалася, повоєнні нестатки сприймала мужньо і самозречливо, поставивши перед собою мету досягти визначених височин у малярському мистецтві. За освітою керамістка, вона скоро знайшла себе саме у графіці, а з часом майже повністю перейшла до ілюстрування книг – і те робила відмінно, не збиваючись на заробітчанство. Фактично кожна її ілюстрація до певної книги – це готовий графічний лист. Вона й оформляла їх цілими серіями, розбудовуючи композицію кожного малюнка залежно від цілісного заміру.
Так було ще від тієї першої книжечки про Марічку: тринадцять великоформатних сюжетів. Так було і при оформленні інших книг, призначених для найменших читачів і не тільки: на твори Гната Хоткевича, Марійки Підгірянки, Павла Грабовського, Дніпрової Чайки, Степана Васильченка, Володимира Лучука, Андрія Волощака, Василя Колодія, інших авторів. Досить сказати, що за сорок років творчої праці художниця оформила шістдесят книг тиражем майже 7 мільйонів примірників.
Найбільшим її захопленням став Тарас Шевченко – тож і виношувала своє художнє бачення «Кобзаря»! Сім років напруженої праці принесли небуденні плоди – понад сто великоформатних ліногравюр. Всі вони знайшли гідний притулок – у Канівському музеї Великого Кобзаря. А тоді на престижному конкурсі в далекій Канаді робота художниці була відзначена найвище.
Ще масштабнішою стала робота над «Лісовою піснею» Лесі Українки – тут уже художниця дала повну волю своїй уяві, вибудовуючи правдиво неповторні образи міфічних персонажів. Праця над цією драмою-феєрією зайняла чотири роки. Ще довше довелося чекати на вихід у світ небуденного проекту – але нині маємо унікальний поліграфічний шедевр.
Вершинною у творчій біографії Софії Караффи-Корбут по праву вважа Франків «Іван Вишенський» – зболене відтворення духовного подвигу одного із найяскравіших українських полемістів. Над ним художниця працювала понад тринадцять років! Але це насправді унікальне видання, гідне зайняти почесне місце у списку найунікальніших вітчизняних книг.
Шкода, але художниці не судилося побачити реалізованими два свої останні унікальні проекти. Так ми й дійшли до сумних слів «важка невблаганна хвороба…» і сумної дати – 29 листопада 1996 року.
Софія Караффа-Корбут знайшла свій спочинок на цвинтарі вже згаданого села Куткір поблизу Буська – там, де і її згорьована мати. На уродини мисткині в 2000 році на її могилі було встановлено направду гідний надгробок, авторства львівського скульптора Івана Микитюка. До речі, в Буську діє і кімната-музей Караффи-Корбут, постійно поновлюється експозиція, проводяться цікаві заходи.
Ще кілька слів про людей, небайдужих до творчого спадку одного із кращих українських книжкових графіків – тут і зацікавлені керівники-меценати, видавці з «Каменяра», науковці з Музею Івана Франка, спонсори, численні шанувальники. Але особливо заслуговує на теплі слова львівський програміст Василь Валько – це він зберіг і упорядкував багатий художницький статок, заохочував мистецтвознавців, письменників до написання критичних досліджень, спогадів. Зрештою, нещодавно читачі отримали правдивий подарунок від львівської письменниці Оксани Думанської – цікаво написану творчу біографію художниці, котра так і називається «Графиня з Куткора».
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/events/culture/2014/03/27/091808.html
|
