Майже на рік Юрій Андрухович зник із поля зору української публіки. За цей час він плідно попрацював у Німеччині: перекладено другу з найвідоміших Шекспірових трагедій, записано два музичних диски, а найголовніше — розпочато роботу над новою книгою. На початку осені письменник нарешті потішив українських шанувальників своєю присутністю: разом із Сергієм Жаданом, запросивши в гості двох швейцарських поетів, він об’їхав Україну з літературним проектом «Культпохід 2х2».
Будь ласка, розкажіть про свою майбутню книжку.
Ризиковано поки про неї розповідати, адже я ще й половини не написав. Це буде свого роду енциклопедія, в якій зібрано сто одинадцять міст, розташованих ув алфавітному порядку. Про кожне з цих міст я розповім якусь історію. Або принаймні передам якийсь настрій чи натяк. Не всі історії будуть прозовими — іноді може підійти поезія. Десь це буде, безумовно, довгий, ґрунтовний текст про такі міста, як Київ чи Берлін, Москва чи Львів. А про деякі міста скажу одним-двома реченнями.
Чи ви помітили, що з написанням кожної нової книжки персонажі дедалі втрачають риси літературної вигадки й наближаються до вас? Увиразнюється автобіографізм. Чому?
Це означає, що я насправді успішно обманюю. Я створюю таку ілюзію, бо насправді це й далі персонажі. Не хотілося б відкривати таємниці власної творчої кухні. У всякому разі, я пропоную припустити, що це не я, а персонаж, який просто так само називається.
Окрім писання книжки, що ще ви робили в Німеччині?
Я почав із того, що приїхав із перекладеною на третину п’єсою великого Шекспіра «Ромео і Джульєтта», і перше, що я зробив, — завершив переклад. Досить багато й наполегливо працював: порівняно з «Гамлетом», мені було складніше. Причому з формальної точки зору: це твір, у якому більше римованого тексту. Треба працювати більше над технічними аспектами. Крім того, я в цей час записав два компакт-диски: один із «Мертвим півнем» і один з «Carbido». З останніми це вже другий диск нашої майбутньої трилогії —– після «Самогону». Цей зватиметься «Цинамон», а третій — «Абсент», але ми ще не починали роботи над ним. Записаний із «Мертвим півнем» диск називається «Made in ЮА». І майбутня книжка. За великим рахунком ось ці кілька речей.
А може, крім музики й літератури, ви займаєтеся ще якимось видом мистецтва? Наприклад, живописом.
Ще ні, я не дозрів. Але не відкидаю такої можливості.
Якщо зараз озирнутися на самого себе на початку творчого шляху. Певно, за цей час нагромадилася велика кількість чогось у складі особистості. Чого саме?
Я вважаю себе і «везунчиком», і взагалі щасливою людиною — найбільше нагромадилося позитивних змін. Думаю, навіть так: якби я мав можливість вибору, чи стати знову тим молодим початківцем, то напевно би відмовився. Бо я, згадавши собі, як через ці терни переходити, не позаздрив би початківцеві. Це все чистилище, і пекло, і жахливий час із усіма видавничими нетрями, цензурою… Єдине, чому безумовно можна позаздрити — це особливій первозданності чи безпосередності, з якою молодість входить у життя, так банально кажучи. А все інше — ні, ліпше не повторювати. Найкраще так, як є, — я найбільше у згоді зі своєю теперішньою ситуацією.
В одному з інтерв’ю ви казали про чергування захвату від перспектив українського мистецтва й України взагалі із цілковитим розчаруванням. Не боїтеся, що мандри будуть дедалі поглиблювати цей стан і можливо, одного дня остаточно розвернуть вас убік Заходу?
Ні, це неможливо. Я неповноцінний на Заході без України. І я неповноцінний в Україні без Заходу. Я можу існувати лише там і там. Якщо в мене відібрати одну із цих можливостей, я потраплю у глухий кут. Тому страшенно ціную ці свої можливості — бути довше там і трохи тут, або навпаки — довше тут і трохи там. Це щось вражаюче — всюди бути своїм. Розуміти цей світ, бути в ньому органічним і водночас мати ще й інший світ.
Чому зараз віддаєте перевагу як читач?
Останнім часом це non-fiction. Те, що я читав останнє, — дуже гарна, прониклива річ молодого шотландського автора (його польською мовою видали, тому я зміг це прочитати) «Загублений космонавт». Автора звати Деніел Калдер, він написав книжку про відвідини таких регіонів у сучасній Росії, куди ніхто не їздить. Тобто наперед відомо, що там нічого немає. Але це все ще європейська територія Росії: він західним європейцям відкриває очі на те, якою ще може бути Європа. Він відвідує Казань і Татарстан — це ще таке собі. Потім він відвідує Калмикію, республіку Марій Ел, потім Чувашію. Кожен із цих текстів неймовірний: і гострота спостереження, і дотепність, і навіть сентименталізм. Думаю, що це одна з найкращих книжок, які я останнім часом прочитав. Як читач, я зараз дрейфую в бік non-fiction. Листи, щоденники чи подорожі мене притягують набагато більше, ніж романи. Може, мені давно вже добрий роман не траплявся? Тобто добрих траплялося багато, але такий, який знову все переверне, — дуже давно…
А який усе перевернув?
Це можна спроектувати лише на молодість. Це час, коли по максимуму сприймаєш. Потім неможливо однозначно відповісти. Є така книжка і є така, багато подобається, багато вражає… Але по молодості це був перекладений російською роман американського автора з 30-х років, Томаса Вулфа. Роман мав назву «Взгляни на дом свой, Ангел» (Look Homeward, Angel). Я його іноді до сьогодні — не те що перечитую, я не зможу його перечитати «від і до» — але можу відкрити його на n-ній сторінці й хвилин п’ятнадцять у ньому побути. Тоді відкласти. Тому можна сказати, що ця книжка — найважливіша.
Розмовляла Настя Сідельник
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2009/10/05/174344.html
|
